При розгляді мистецтва сучасної України з цих змістово-тематичних позицій виразно виокремлюються кілька спря-мувань, що випливають із творчої інтерпретації головних категорій художньої культури. Серед них — авторське ба-чення історичного минулого, національної історії, релігій-ного мистецтва і релігії в сучасній культурі та людській сві-домості, традиційна для вітчизняного мистецтва тема при-роди як носія емоційних, естетичних, духовних переживань, фольклор як усталена і важлива складова української культури, осмислення сучасності в різноманітті її змістово-образних вимірів та царина самого мистецтва з його внутрішньо-художніми проблемами, адже й мистецтво протягом тисячоліть існування перетворилося на величезну "третю природу", що, підпорядковуючись внутрішнім законам, все більше залежить від розвитку суспільства.

Підвищений інтерес до історії — одна з провідних тен-денцій останніх десятиліть, пов'язана як із загальними спря-муваннями постмодернізму, так і з новим етапом розвитку української культури. Адже тільки після здобуття незалеж-ності Україна дістала можливість для масштабної, об'єктив-ної та всебічної реконструкції власного історичного поступу, з якого століттями "викреслювалися" цілі епохи, періоди, імена та події, породжуючи в суспільній свідомості найрізноманітніші міфи, що й нині відгукуються в культурі стереотипами, забобонами та соціальними химерами. Тому одним з головних завдань стало заповнення "білих плям", "повернення імен", аналіз та послідовне ґрунтовне відстежування складних шляхів національного поступу, і най-головніше — того унікального досвіду, що залишився Укра-їні у спадок. Цей досвід трагічний і цим, мабуть, особливо плідний для мистецтва. Він несе в собі глибоку і напружену драму, здатний розповісти про виживання та самозбере-ження народу у жорстоких катаклізмах часу. "Невідоме" минуле залишається для українського мистецтва невичерп-ним джерелом нових змістів, тем, образів, що живлять су-часні пошуки новими барвами, відчуттями та враженнями.

Історичні розвідки художників, мабуть, найбільш наочно репрезентують багатошаровість і контроверсійність укра-їнської історії, яка поєднала в собі великі епохи, самобутні культури, важливі соціальні явища та визначні події минув-шини — трипільську культуру, скіфів та половців, античні по-селення, давньослов'янські племена, Київську Русь, виз-вольну боротьбу та релігійні конфлікти, іноземні навали, Запорозьку Січ, трагічний романтизм доби бароко, століт-тя колоніальної залежності, війни, революції, голодомор, об'єднання західних і східних українських земель та багато іншого, що існує в сучасній культурі у формі не стільки нау-кових досліджень та доказів, скільки міфів та легенд, здат-них легко трансформуватися у нові версії, де одна епоха наче накладається на іншу, даючи змогу щоразу по-новому відтворювати її зміст.

Ознакою часу стало "зловживання історією", коли непев-ність її національних обширів стає основою для політичних маніпуляцій, а різні точки відліку національного поступу (від Києва чи Львова, язичництва чи християнства) розкривають часто протилежні версії як минулого, так і пріоритетів майбутнього.

Не випадково історія постає в мистецтві останніх деся-тиліть у різних варіантах: то ілюструє давні події, реанімуючи в сучасній культурі віджилий жанр історичної картини; то вдається до різноманітних історичних стилізацій, інтерпре-туючи естетику минулого з позицій сьогодення; то відверто цитує відомі та маловідомі зразки, вводячи їх у сучасний культурний простір; то намагається наслідувати ці зразки, йдучи вже відпрацьованою і добре уторованою дорогою.

Прикметою сучасного мистецтва стали "авторські ре-конструкції", що представляють суб'єктивні версії минулого, розкриваючи його неоднозначний зміст, і "авторські худож-ні дослідження", що критично та іронічно переглядають іс-торичні епохи, відстежуючи їх непрості наслідки в теперіш-ньому. Можливо, цей шлях є нині найбільш плідним, адже при зіставленні епох несподівано виявляється їх схожість, окреслюється той особливий "український" час, коли дивно переплелися "початки" і "кінці", поразки і перемоги...

У національній історії художників найбільше приваблю-ють доісторичний період зі скіфськими та половецькими пам'ятками, Давня Русь з унікальними архітектурою та іко-нописом, події XVII—XVIII ст. як однієї з центральних епох в українській історії, що визначила багато її традицій, тра-гедія голодомору 1933 року та часи Другої світової війни. Художники розмірковують над правдою факту та силою ви-гадки, здатними надавати тим чи іншим персонажам неспо-діваних рис. А багатогранність образів їхніх творів розкри-ває нові риси історії, які, напевно, можна побачити лише з дистанції часу. Так, заклик "Вперед до минулого!", висуну-тий ще вітчизняними авангардистами початку XX ст., набуває актуальності, повертаючи в культуру її історичний вимір.

Навряд чи можна назвати культуру, де, як і в українсь-кій, фольклор посідав би таке помітне і вагоме місце. Це не випадково. І не тільки тому, що народне мистецтво, як одне з найвагоміших досягнень національної культури, є надзви-чайно яскравим, своєрідним та розвиненим; воно й нині вражає самобутністю соковитої образності, розмаїттям художніх прийомів і регіональних відмінностей. А й тому, що саме на нього протягом багатьох століть бездержавності було покладено відповідальні культурозберігаючі функції.

Наприкінці XIX ст. з часу відкриття художньої вартості фольклору він залишався для мистецтва джерелом онов-лення, нових перспектив у складні переломні періоди. Так, саме з народним мистецтвом було пов'язано пошуки "укра-їнського стилю" на межі XIX—XX ст., що додали своїх барв до української версії модерну. З фольклору значною мірою черпав оновлювальні пластичні ідеї український авангард, включаючи його напружену колірну драматургію до світо-вих художніх шукань. А в образну систему школи М. Бойчука фольклор увійшов однією з основних складових. Підви-щений інтерес до народної творчості окреслив головні спря-мування мистецтва 1960-х років. Пізніше, у 1970—1980-х, з новітньою інтерпретацією народного мистецтва було пов'язано одну з помітних гілок українського андерграунду, що в умовах уніфікації соцреалізму саме у фольклорних традиціях