Художники відстоювали свої естетичні принципи і на між-народних симпозіумах, виставках, серед яких найзначніши-ми були традиційні конкурси керамістів у Фаенці та Ва-льорисі. Учасниками в різні роки були: Т. Левків, 3. Флінта, Н. Федчун, Я. Мотика, Р. Петрук, 3. Береза, У. Ярошевич, Л. та І. Ковалевичі, О. Безпалків, Л. Богинський, О. Міловзоров, Н. Ісупова, Л. Красюк, С. Пасічна та ін.

Останнім часом посилюється станково-декоративний ухил. Це позначається у поглибленні інтелектуального чин-ника, що вимірюється культурою творчого мислення, яка, в свою чергу, виявляється у відчутті гармонії. З'являється тема, яка раніше не звучала на такому драматичному рівні у декоративному мистецтві, — тема людини з її страждання-ми і болями. Сумна настроєвість певною мірою пояснюється захопленням наприкінці століття вічними філософськими те-мами: роллю фатуму в долі людини, швидкоплинністю життя, а також захопленням містикою, символікою. Проте така тенденція в українському мистецтві з'являється під впливом ідей мистецтва модернізму, "не пережитого" вітчизняною культурою разом з усією Європою в першій половині XX ст. через ідеологічний пресинг "нормативного соцреалізму".

Модернізм, що виник в Європі в кінці XIX ст., став утвер-дженням віри в неминучість нового. Починаючи з імпресіо-ністів художники шукали нові способи творення зорових еквівалентів сучасного життя і мислення. Цей же принцип ви-значає розвиток українського мистецтва кінця XX ст. У ньому відбувається переоцінка естетичних цінностей, пов'язана не стільки зі зміною напрямів — соцреалізму на посттрадиціоналізм, полістилізм, трансавангард чи постмодернізм, скільки з масштабнішими змінами в художній свідомості на тлі кардинального перегляду сприйняття природи і розу-міння сутності мистецтва. Повертається і утверджується ідея, що виникла ще на початку століття: "мистецтво не від-творює дійсності, не перетворює її... а лише створює окре-му дійсність... Мистецькі закони аж ніяк не тотожні з зако-нами реальної дійсності...".

Головне, що характеризує українське професійне деко-ративне мистецтво у 90-х роках, — це глибоке засвоєння національних традицій, розуміння того, що розвиток мис-тецтва, будь-які новаторські ідеї не можуть існувати без історичного коріння. Це бачимо у творчості таких відомих митців, як Г. Севрук, П. Печорний, О. Олійник, В. Єрмоленко, М. Савка-Качмар, І. Фізер, М. Теліженко, В. Оврах. їхні лірико-епічні твори з виразним національним забарвлен-ням демонструють глибоке фахове оволодіння мистецькою спадщиною свого народу. Ці художники, яких умовно мож-на назвати традиціоналістами, тяжіють до вдумливого об-разного розкриття тем історії і культури України.

Так, Г. Севрук хвилюють видатні особистості вітчизняної історії, події ранньослов'янської міфології. У станково-де-коративних і садово-паркових скульптурах І. Фізера, М. Те-ліженко, В. Овраха, де в ускладненій язичницькій та хрис-тиянській інтерпретації прочитується доля українського на-роду з його одвічною вірою в пріоритет моральних і духов-них цінностей, відчутна глибока любов до рідної землі. Нерідко керамісти звертаються до джерел давньоруського монументального мистецтва, як, наприклад, В. Єрмоленко, М. Галенко, Г. Семенко. Відомий митець декоративної скульптури І. Фізер, натнений давньою пластикою степових кам'яних баб, язичницьким і християнським примітивом, од-наково майстерно працює і в кераміці, і в дереві. У творах І. Стеф'юка бачимо емоційно наповнену скульптурну плас-тику жіночих образів, що символізують національні архети-пи, предковічний дух української землі. Безпосередність і свіжість почуттів народного примітиву вносить у свої твори, виконані в дереві й склі, неперевершений львівський митець Р. Петрук.

Невичерпною темою для українських майстрів емалі є мистецтво Київської Русі XI ст., зокрема зразки виїмчастої та перегородчастої емалі. Цей одвічний стиль, який цілком органічно співіснує з постмодерністськими формами, спостерігаємо у творах О. Бородая, Віт. Хоменка, С. Вольсь-кого, С. Колечка, Т. Колечко, Ю. Бородай. Нові форми та образні рішення емальєрів виникають у зв'язку з принципо-во іншою сферою застосування емалі — в архітектурному просторі, як станкових пластів-картин, що веде до ради-кальних змін її образної сутності і формальної мови.

Звернення сучасних ювелірів до історичних пластів куль-тури свого народу дає змогу глибоко осмислювати образно-пластичні можливості металу в усій його багатоманітності. Художники прагнуть до більшої умовності рішень, що породжують безліч космічних, езотеричних асоціацій, часом нагадують давні магічні знаки, амулети, обереги, дух яких відчутний у прикрасах В. Балибердіна, О. Міхальянца, С. Капітонова, С. Сєрова.

Для сучасних митців декоративного мистецтва кінця XX ст. історія набуває нового смислу: вона сприймається і як урок на майбутнє, і як матеріал для реконструкції су-часного. Історія потрібна їм, щоб почути, за висловом відо-мого композитора А. Шнітке, "одночасний акорд життя".

З історії відомо, що більшість катаклізмів викликано не стільки політичними причинами, скільки втратою внутрішніх культурних цінностей. Світ, який забув про красу і бла-годать, стає жертвою бездуховного технічного прогресу. Не можна не погодитися з думкою О. Шпенглера про те, що цивілізація без історії культури веде до духовного зубо-жіння, до безрадісного механічного життя.

Ідея циклічності історії культури, версії "повернення істо-рії" активізувались в українському мистецтві 90-х років. Актуалізувалися теорії О. Шпенглера і А. Тойнбі. У цьому ж ряді можна розглядати і теорію кінця історії людства Ф. Фукуями, який вважав, що, завершивши історію культу-ри, люди почнуть її знову. Вірогідно, саме тому приваблює художників-керамістів, склярів, текстильників, різьбярів пра-мистецтво людства — печерний живопис, трипільська плас-тика, твори скіфів і сарматів, давньослов'янська архаїка. Поряд з цим іде освоєння мистецтва Африки, Америки, Японії. Звернення до першооснов культури свого чи інших народів, проникнення в глибини