На Львівщині — Гавареччині, Глинську, Лагодові, Сасові, Сокалі, Шпиколосах, Яворові та ін. виготовляли посуд різноманітного призначення Майстри Ф. Гусарський з Лагодова, Я. Домарецький з Сасова, Д. Муц з Шпиколосів виготовляли сірий посуд, інколи оздоблюючи його ліпним декором та вигладжуванням. Визначний майстер мальованих гончарних виробів у цьому регіоні Василь Шостопалець (1816-1879) із Сокаля прикрашував свої твори ритованими і мальованими розетами, “соняшниками”, гілками пишних квітів, “пташками” тощо. Його талант виявився у виготовленні фігурного посуду для напоїв, що нагадує людські постаті. На цих дзбанках з доліпленими головами паничів, шинкарів, ченців зустрічаємо також написи: приказки, побажання й сентенції, сповнені народного гумору.

На Гуцульщині провідними осередками гончарства у XIX ст. стали Косів і Пістинь. У XIX столітті в Косові жили і працювали талановиті гончарі Баранюки та Олекса Петрович Бахматюк, яких правда можна назвати класиками гуцульської народної кераміки. Батько і син Баранюки — Михайло (1834— 1902) та Йосип (1863—1942 ) були родом з села Москалівки (тепер увійшло в межі Косова). Виробляли побутово-декоративний посуд і кахлі, тарілки, миски, поставники, розписані з високим смаком у традиційному гуцульському колориті. Для орнаментування майстри використовували рослинно-геометричні та сюжетні композиції. Весь декор тарілок і мисок підпорядкований коловому руху, який неначе прискорює ритм окремих елементів. Центральний розпис обрамлений однією або двома орнаментальними смугами.

Учнем Михайла Баранюка був відомий гончар Олекса Бахматюк (1820— 1882), чиє ім'я зустрічається в каталогах багатьох виставок кінця XIX століття. У 1880 році на першій етнографічній виставці Галичини, яка проходила в місті Коломиї і на якій був присутній цісар Австрії Франц Йосип, Олекса Бахматюк отримав від нього золоту медаль, а також цісар закупив у нього два комплекти кахиль, які зараз зберігаються у етнографічному музеї міста Кіттзее в Австрії. Твори Бахматюка захоплюють досконалістю форм, оригінальністю і виразністю малюнка.

До його робіт належать великі миски, свічники, збанки, колачі, декоровані багатим рослинним орнаментом у поєднанні з геометричними малюнками або зображенням тварин. Щоб надати найбільшої виразності малюнку, Бахматюк вдався до різних декоративних засобів: ритмічно чергував смуги і плями, залишаючи білі не розписані площини. Характерний елементи декору багатопелюсткова еліпсоподібна квітка, обведена хвилястою лінією. В розписі творів Олексі Бахматюку допомагали дві його дочки Анна і Розалія.

У селі Пістині сформувалася своєрідна школа гуцульської кераміки. Наприкінці XVIII ст. пістинські гончарі надавали перевагу теракотовому й сірому посуду; любили також виготовляти каганці й свічники, переважно декоровані “мармуруванням”.Відомим майстром цього осередку був Дмитро Зінтюк, роботи якого відзначалися вмілим використанням жанрових сцен. Він виготовляв миски, збанки, глечики, на яких переважає зображення птахів, звірів, вершників. У розписі виробів переважають яскраво-жовта та зелена фарби. Творчій манері майстра властиві ескізний характер, умовність в ракурсах і пропорціях.

Продовжувачем кращих художніх традицій в кераміці був Петро Григорович Кошак (1864 — 1940), випускник Коломийської гончарної школи. Уродженець Косова, який все своє життя працював в селі Пістині.
Спочатку Кошак робив простий посуд для ринку, потім почав прикрашати його орнаментом. Щоб добитися незалежності і власної майстерні, Кошак три з половиною роки вчиться в Коломийській гончарній школі. Серед його робіт з'явилися на той час незвичні сувенірні вироби , що привертали увагу художників і туристів: вази і вазочки з двома ручками, сільнички, збаночки тощо, форма та декор яких були чужим, запозиченим для кераміки.

Петро Кошак був неперевершеним майстром в розписах рослинно-анімалістичного характеру. Різноманітні квіти, що не повторюються, галузки, листочки, звірі, інтерпретовані художником, відзначаються багатством пластично-вишуканих композицій. У 1912 році у Коломиї відбувалася велика виставка під егідою арци княгині Зіти, на цій виставці Кошак отримав срібну медаль. Майстер залишив величезну художню спадщину, його твори прикрашали музеї Росії та Європи, поповнюючи колекції гуцульської кераміки.

Ще одним осередком, де розвивалося гончарство, було селище Кути, Косівського району. Народні майстри спочатку виготовляли звичайний вжитковий посуд чорного кольору (димлений, випал відбувається без доступу кисню). На початку ХХ століття традиції Коломийської гончарної школи зявилися і в Кутах. Відомими майстрами того часу була сімя Наппів і Брошкевичів. У Кутах проживала велика колонія вірменів і тому вірменські орнаментальні мотиви знаходять відображення в глиняних виробах Наппів і Брошкевичів (використання гравірованих, геометричних та рослинних елементів характерних для металічних ваз), а також вишивки, писанкарство.

На Полтавщині найвизначнішим осередком було м. Опішня. Місцеві майстри довгий час виготовляли безполив’яні теракотові вироби, розмальовані білою, рудою чи червоною глиною (ангобом). Оздоблювали миски, горщики, полумиски, глечики, макітри, свічники, іграшки та іншу продукцію, створюючи при цьому неповторні орнаментальні мотиви. Виробам опішнянських гончарів була властива своєрідна декоративність. Так, Федір Червінка, крім гравіювання по вологому черепку, наліплював рельєфні орнаментальні деталі; Василь Поросний у плетиво мальованого рослинного орнаменту вводив казкових звірів і птахів, а художник-кераміст Юрій Лебіщак (1873—1927) розробляв декор на основі мотивів, запозичених із шовкових гаптів. Своєрідною декоративністю характерні вироби, створені провідними майстрами цього осередку Юхимом Різнюком, Олександрою Селюченко, Надією Пошивайло, Ольгою Шиян, Параскою Біляк, Остапом Ночовником.

У 20-30-х роках ХХ ст.