нововведень у процес виробництва скла. Так винахід насосу високого тиску в 1859 році в Англії зробило необов'язковим застосування майстрів-склодувів на цій операції. Зусиллями хіміків скло стало більш міцним та жаростійким. В 1871 році Вільям Пілкінгтон винайшов машину, що автоматизувала виробництво плоского скла шляхом використання циліндричного методу. Цей механізований процес був поліпшений Лаббером в 1903 році в Америці. Трохи пізніше виробники скла відкрили, що плоске скло може бути загартоване шляхом його повторного розігріву до певної температури, з наступним швидким охолодженням. Така обробка підвищила механічні властивості скла на 400%. Це мало надзвичайно важливе значення для автомобільної промисловості, що перебувала в той час ще в стадії становлення. Технологія циліндричного виробництва була незабаром повністю витиснута новим автоматичним процесом, одночасно винайденим американською компанією Irving Colburn і бельгійською Emile Fourcault. Розплавлене скло витягалося з ванни розплаву у вигляді тонкої стрічки, а потім, остигаючи, прокочувалося між двома азбестовими роликами. Незважаючи на те, що скло, виготовлене таким методом, було далеким від досконалості, воно було найкращим на той час виробленим плоским склом. Розширення застосування цієї технології в період з 1920 по 1930 роки призвело до 60% зниженню цін. На основі цього технологічного процесу було освоєне виготовлення рельєфного скла, що дозволило архітекторам розширити застосування скла. Справжній скляний бум почався після першої світової війни [32; 260].
Однак, незважаючи на загальне поліпшення справ у галузі, каменем спотикання залишалося полірування. Полірування продовжувало бути самостійним технологічним процесом, що усе ще віднімав значну кількість часу та сил.Виробництво скла назавжди змінилося в 1959 році з моменту винаходу Аластером Пілкінгтоном флоат-процесу, яке зняло розбіжності в поняттях плоского й полірованого скла [4; 43]. У відмінності від перерахованих вище технологій, скло з печі плавлення проходить по горизонтальній площини й простягається через ванну з розплавленим оловом у вигляді плоскої стрічки з наступним охолодженням до температури різання (Рис. 2.11). У результаті проходження через ванну з оловом скло як би полірується й стає абсолютно рівним. Тому прозоре скло, виготовлене за технологією флоат, називають полірованим склом. Метод флоат забезпечує виробництво скла зі стабільною товщиною (від 2 до 25 мм) і практично без дефектів.
Незважаючи на таку древню історію, масовий характер виробництво скла придбало лише наприкінці минулого сторіччя завдяки винаходу печі Сіменса-Мартіна і заводському виробництву соди. А вже листове скло – річ зовсім сучасна. Технологія його виготовлення була розроблена в нашому столітті.
2.2. Історико-культуні особливості застосування скла в інтер`єрі
За лаштунками багатьох історичних матеріалів саме у процесі прикладної діяльності давні цивілізації поступово намагались освоїти методику виготовлення предметів побуту для зберігання речовин, сумішей, сипучих тощо. Навколишній світ все чіткіше проявляв принципи використання предмета за призначенням і функцією. Іхньому поширенню передувала з`ява малих майстерень – приклад перших ремісничих мануфактур. Так, в процесі трудової діяльності, на Сході на металеву палицю насаджували форму з глини, змішану зі соломою, на неї накручували скляні нитки - от і одержували скляні ємкості (Рис.2.17) [20; 63]. Стародавнє скло виготовляли з піску, вапна й соди, а тому воно так і називається - содове. Таке скло найм'якше й легко піддається обробці. Усього ж є декілька типів скла: содове, поташеве і свинцеве (або кришталь).
Римляни приблизно в І ст. до н.е. винайшли техніку видування скла з довгої очеретяної трубки (Рис.2.13). Зазначимо, цю техніку успішно застосовують і досі, з тією лише відмінністю, що зараз людина не видуває скло самотужки. За неї це робить техніка. Завдяки такому способу отримання скла стало можливим виготовлення гарних прозорих тонкостінних посудин найрізноманітнішого призначення: кубки й чаші для пиття, вироби у формі глечиків для зберігання та розливання рідин, найменші - для ароматичних речовин і ліків.
Окрім посуду, за античних часів виготовляли скляні намиста, браслети, гудзики, перстні, шашки й шахи. Римляни також освоїли різьблення - ранню техніку прикрашання скляних виробів. Щоб не пошкодити тонке римське скло, різьблення наносили мідним коліщатком (Рис.2.14).
Після падіння Західної Римської імперії виробництво скла перемістилося до Візантії, де зі склоподібної маси – смальти – візантійські, а за ними і староруські майстри робили мозаїку. Тут виразним прикладом декорування внутрішнього простору вирізняються інтер`єри Сакральної архітектури. Мозаїчні монументальні зображення, що налічували майже 200 різних відтінків, прикрашали інтер'єри візантійських храмів і культових споруд Київської Русі (Десятинна церква й собор Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві (Рис.2.15), собор Святої Софії (Рис.2.16)) [28; 124]. Рівень, якого досягли староруські майстри під час виготовлення мозаїк і високохудожніх виробів з поливи й емалі (різновиди скла), став еталоном навіть для досвідчених західних майстрів. Умільці Київської Русі освоїли техніку перебірчастої емалі й виготовляли ювелірні вироби такої краси, якою досі захоплюються всі, хто їх бачив.
Середньовічні собори в Західній Європі прикрашали вітражами з кольорового скла. До речі, вікна в Європі не склили аж до XIV ст., оскільки не могли винайти прозоре скло. Складно уявити, що навіть у будинках знаті, які прикрашали чудові скляні вази, кубки, гобелени, різьблені меблі з цінних порід дерева й інші предмети розкоші, вікна були не засклені, і в холодну пору року їх просто щільно закривали віконницями. На Русі ж вікна затягували плівкою бичачого міхура. Тільки коли винайшли листове скло, вікна почали склити - та й то невеликими кружечками, які вставляли у віконні грати. Ці віконця могли бути лише в багатих будинках, пропускали мало світла й часто