У ХVIII — на початку XIX ст.ст. виробництво мистецького скла досягло найвищого рівня. Виникали нові добре обладнані гути. Опановано техніку видування листового скла «халявним» способом та нові засоби оброблення і прикрашання, головне кольоровою емаллю, а згодом і різьбою, ґравіруванням і позолочуванням. Створено стиль українського мистецького скла, який полягав у тому, що робота над створенням форми виробу пов'язувалася органічно з його прикрашенням.

Своєрідним явищем українського мистецького скла були фігурні вироби: пляшки, барильця з виглядом тварин (ведмедик, коник, баранець) і птахів (качка, одуд, півник), звичні ґротескні персонажі народних казок, переказів, прислів`їв. Особливістю волинських виробів були вази-кошички, тонко вироблені ліпним склом, і свічники з філіґранню. На гутах Львівщини (Жовква) вироблялися павуки-люстра. У мистецькому склі ХVIII – XIX ст.ст. застосовуються багаті види орнаментації: пластичні ліпні оздоби (геометричний орнамент, дрібна пластика), розписи емалями (на тонкостінних виробах переважав рослинний орнамент, рідше сюжетні зображення), розписи олійними фарбами (споріднені з народними настінними розписами, здебільше рослинні), гранування (заглиблення) «ямками» (круглими) і «сложками» (овальними), з яких майстер формував орнамент з квіток (соняшник, ромашка), ґравірування (портретні зображення, герби) і позолота [19; 152].

У другій половині ХІХ ст. виробництво мистецького скла під тиском промисловості занепадає. Щойно з 1930-их pp. починають з'являтися предмети мистецького скла на склозаводах УРСР: рубінові «Кремлівські зорі» (1937), кришталевий водограй для радянського павільйону на міжнародній виставці в Нью-Йорку (1939), виконані на Костянтинівському заводі «Автоскло». Згодом щораз частіше мистецьке скло застосовується в архітектурі та декоративно-прикладному мистецтві (павільйони Всесоюзної с.-г. виставки, метрополітен у Москві і «Київська кільцева»), відроджуються вітражі («Переяславська рада» для павільйону УРСР на виставці досягнень народного господарства СРСР, автори Г. Юнь, В. Давидов, С. Кириченко; «Дружба народів» за ескізом А. Мисіна та ін.), виконувані переважно Костянтинівським і Київським склозаводами. З 1950-их pp. склозаводи виконують одиничні порожнисті вироби для виставок, ювілеїв, нагород, використовуючи при декорації техніку гранування і глибокого травлення виробів з накладного скла (т. зв. техніка Гале) [30; 135]. Колекції українського мистецького скла зберігаються в Державному Музеї Українського Мистецтва в Києві, Львівському Українському Державному Музеї Етнографії та Художнього Промислу АНУ, у Сумському Художньому Музеї, історичних музеях — Києва, Львова, Чернігова, історично-краєзнавчих у Луцькому (колекції мистецького скла ХV — XVII cт.ст.), Крем'янці та ін.

Історія скляного виробництва у Києві реконструйована на основі архівних джерел. У справах Київської губернської канцелярії зберігаються посилання на Указ Петра 1 та Сенату про заснування в Києві у 1720 р. заводу по виробництву скла та дзеркал. Згадки про Київський склозавод періодично зустрічаються впродовж 1720 - 1727 рр.. За браком фактологічного матеріалу немає достатньої можливості скласти повну уяву стосовно асортименту та характеру виробів цього заводу. Подальший розвиток скляного виробництва у Києві XVIII - І-пол. XIX ст. окреслюється фрагментарне на підставі випадкових відомостей [35; 187]. Більш чітка картина розвитку скляного виробництва у Київській губернії складається завдяки щорічним звітам статистичного комітету (з 1868 р.) та описам старшого фабричного інспектора Київської губернії при канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал- губернатора (з 1887 р.). У П-пол. XIX ст. найпотужнішим серед усіх склозаводів Київської губернії було підприємство на Деміївці, у передмісті Києва, де виготовляли, переважно, тарне та аптекарське скло. В 1914 р. було затверджено статут Товариства Південно-Російського склозаводу, що належав спадкоємцям Міхельсона. На поч. XX ст. завод працював безперервно, проте у 1917-1919 рр. процес припинення та поновлення діяльності Південно- російського склозаводу носив перманентний характер [48; 72].

Найважливішим осередком українського гутництва у XVII—XVIII ст. стала Чернігівщина, де на початку XVIII ст. налічувалося понад 120 підприємств. Висока майстерність