Період з липня по вересень 1941 року для сім’ї Волосянко був безкраїм і тяжким – цей період пов’язаний із втратою голови сім’ї. Польська армія потрапила у полон до радянських військ. Всіх польських офіцерів відправили в Козельськ, що біля Смоленська, де їх і розстріляли. Так трагічно закінчилося життя Михайла Івановича Волосянка.

В мене була лиш мати,

Та був іще сивий дід, -

Нікому не мовив " тату"

І вірив що так і слід.

В.Симоненко

Трагічні картини 1941 року ще довго тривожили пам’ять родини Волосянків. Дуже важко перенесла смерть Михайла Івановича, його дружина Марія Іванівна, залишившись матір’ю-одиночкою. Проте, маючи від природи сильний характер і жіночу мудрість, вона, заради майбутнього трьох дітей, зуміла себе реалізувати. Мати Богдана Волосянка працювала директором школи у с. Парищі Надвірнянського району (1941), вчила дітей української мови і літератури. Вона була строгою, вимогливою і водночас ніжною і ласкавою. Яку б роботу не робила мати, як би важко не було, на устах у неї завжди бриніла милозвучна, ніжна українська пісня, яка додавала сил і наснаги у боротьбі за виживання.

Усі ці історичні події не мали вагомого значення для маленького Богдана, так як для його матері, яка переживала за його майбутнє. В перші початкові класи Богдан Волосянко ходив до "маминої школи", де пізнав багато нового і цікавого. Саме тут закладені перші зерна демократизму і людяності, перші проблиски національної свідомості що були посіяні його матір’ю. Марія Іванівна писала повісті по-українськи, спілкувалась тільки українською мовою. Після четвертого класу мати Богдана відвела вчитись у Станіславську гімназію, що мала добрі педагогічні сили і давні культурно-освітні традиції. Дивлячись на ерудованість хлопця, і велике бажання до навчання, його взяли у другий гімназійний клас на державну форму. За період навчання (19.. – 19.. р.) Богдан Михайлович опановує теоретичні дисципліни, а також бере активну участь у самодіяльних колективах, де розкриває свій талант, - любов до пісні і музики.

Так склались обставини, що в один час, Богдан жив у родичів, по татовій лінії, у Старому Лисці. Кожного дня, на заняття до Станіславова він їздив велосипедом, по сім кілометрів туди і назад. Але молодий юнак ніколи не скаржився, не плакав і не жалів себе. Він дуже хотів навчатися, прагнув бути найкращим у навчанні, бо вірив що знання – це ключ до пізнання світу. Хоча велосипед, не має ніякого відношення до музики, але в біографії майбутнього композитора він теж відіграв певну роль. У всякому разі, завдяки йому висвітлилася досить яскрава риса хлопчика, котрий заради музики, готовий був на все, бо любив її до нестями. Отож, катаючись на велосипеді любив проїжджати крізь зелені луги, що пахли ромашкою і зеленою конюшиною, дихати рідним повітрям прикарпатського краю. Часто зупинявся і сидів годинами, щоб слухати тих коників-скрипалів. А ще більше подобались співи жайворона. Таке відчуття, ніби ці маленькі сірі пташки натягли від неба до землі невидимі золоті струни. І хто торкався тих струн, ставав щасливий, бо душа наповнювалась чарівними, легкокрилими мелодіями. Хлопець заздрісно прислухався до цих звуків, слухав пісенний передзвін пташок, вслухався в шум річки, в той час в його юній душі народжувалась не смілива мелодія, котру він мугикав про себе. І сам того не знаючи, Богдан і не уявляв що це, перша ластівка його композиторського таланту – самоука.

Він дуже любив приїжджати до матері, і збагачуватися не тільки літературними знаннями, а й духовно збагачувати свій внутрішній світ музикою, піснями, які вечорами наспівували у хаті. Богдан з радістю підспівував, чи просто зачаровано слухав звучання пісні у маминому виконанні.

Богдан Михайлович згадує, що у його матері була велика бібліотека з творами Т.Шевченка, І.Франка, М.Куліша, Марка Вовчка, М.Старицького, І.Карпенка-Карого, Б.Лепкого, та інших письменників. Цією бібліотекою радо користувався Богдан. З російських письменників читав М.Некрасова, І.Нікітіна, М.Лермонтова, О.Пушкіна. Багато віршів Тараса Шевченка із "Кобзаря" знав на пам’ять.

Богдан Михайлович Волосянко завзято розвивав свої музичні здібності, зокрема, гри на фортепіано. Різні мотиви звучать у голові хлопчика. Він сідає до фортепіано, із-під його пальців виростає примхлива за ритмічним малюнком, ніжна, як подув степового вітерця, мелодія. Потім, після уроку фортепіанної гри, він спробує повторити цю мелодію мамі. Марія Іванівна Волосянко відчуваючи у свого улюбленця неабияке музичне обдарування, намагається розвинути у нього закладений природою артистизм, творчі здібності. Ознайомлення з музичною грамотою, художнім виконанням творів, для Богдана було чимось новим і цікавим. Ще у дитячі роки він грав твори І.Баха, В.Моцарта, М.Глінки, та багато інших. У школі Богдан співав в учнівському хорі і в ансамблі.

Дідусь Богдана, по маминій лінії, був священиком, деякий час служив у рідному селі Парищі. В 1946 році його перевели у село Пасічна Надвірнянського району, Івано-Франківської області, де працював аж до пенсії. Богдан часто приїжджав сюди на канікули. Дитинство у дідуся уявлялось йому одним золотим днем. Там була широка поляна, сад, з-за лісу виблискувала річка Бистриця, зелені високі гори, здавалось іноді, що це суцільна казкова природа. Посередині села стояла красива велика церква ім. Різдва Христового, до якої кожної неділі ходила сім’я Волосянків. У їхніх серцях таїлась висока