вибору: "Музика чи медицина?". Богдан за порадою звернуся до матері, думка якої завжди була важливою для нього. Написав їй листа. Бабуся з дідусем, зрозуміли і схвалили прагнення внука займатися музикою, а мати з краєчку дописала: "Може б ти Богдане краще продовжував вчитися на лікаря, все таки матимеш кусок хліба, бо що вона, та музика тобі дасть, хіба що на весіллі гратимеш. А втім, дивись сам синку." В цьому випадку медицина перемогла, адже за плечима вже великий багаж знань і прив’язаності до обраної колись професії. Він не міг перекреслити кілька минулих років життя і навчання в медичному училищі. Медицину він не зможе самостійно вивчати, а музиці він присвятить весь свій вільний час.
В 1950 році, директором музичного училища ім. Дениса Січинського був ……….. . Людина інтелігентна, надзвичайно творча особистість. Богдан Михайлович назавжди зберіг теплі спогади про чуйного й мудрого педагога, людину прекрасної душі …. Він не тільки всіляко допомагав йому порадами і консультаціями, а ще й зважаючи на його здібності, пообіцяв завжди допомагати у навчанні музичної справи. Він зрозумів вибір хлопця. Два тижні навчання залишили у душі Богдана приємний теплий спогад. Саме підчас навчання в музичному училищі, в душі Богдана зародилася перша пісня. Вона не ввійшла до жодної з його збірок, та й взагалі десь загубилася, але згадати про неї, мабуть не зайве. І не лише тому, що то була перша спроба юнака проявити себе в композиторській справі, яка принесе йому згодом визнання й успіх. Але й через те, що поштовхом до створення мелодії була любов Богдана до поезії, літератури. Твори Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, О.Пушкіна, В.Маяковського, С.Єсеніна, вірші поетів-сучасників: М.Рильського, П.Тичини, А.Малишка, М.Бажана, О.Суркова, М.Свєтлова, та інших, були йому близькі і дорогі. І саме любов до поезії, глибоке розуміння її в майбутньому, коли він стане композитором, допомагатимуть без помилково вибирати тексти до пісень, тексти, які своєю «синхронністю» з музикою дивуватимуть шанувальників вокально-хорового мистецтва.
Багатий духовний світ Богдана поєднював любов до різних видів мистецтва. Він дуже любив відвідувати театр, ходив з друзями на різні прем’єри, захоплювався грою акторів. Його вражала глибина їхньої майстерної гри, перевтілення.
В інституті паралельно були створені студентські мішані хори. «В мішаний хор мене теж записали», - розповідав Богдан Михайлович згадуючи свої молоді літа. А організатором і диригентом того мішаного хору був Дмитро Котко, який в той час працював головним диригентом Гуцульського ансамблю пісні і танцю, що базувався в Станіславові (він тут підробляв собі, бо тяжко було вижити на малу зарплатню). «Він мене запримітив,-продовжує Богдан Михайлович,- почав підключати до роботи і за три роки я пройшов в нього приватно консерваторію по хоровому мистецтву». Саме Дмитро Котко прищепив Богданові любов до хорового мистецтва.
Дмитро Котко народився 17 січня 1892 року в невеличкому містечку Балки, Мелітопольського повіту Таврійської губернії (Тепер – Василівського району Запорізької області.), у багатодітній хліборобській сім’ї. Зростаючи у сім’ї, в якій жив дух козацької слави з її невід’ємним атрибутом – українською піснею, малий Дмитро набирався того народного духу, любові до свого народу, який проніс крізь усе життя. «Перші основи композиторського мистецтва мені прищепив Д. Котко,- згадує Богдан Михайлович,- будучи студентом я вже робив різні обробки для духового оркестру. Одну із своїх обробок «Амурські хвилі» виконував духовий оркестр під керівництвом Дмитра Котка». Дмитро Котко уже на той час вважався видатним диригентом і був організатором першого професійного хору в Західній Україні. Він вніс великий внесок у процес становлення українського хорового співу Галичини. У педагогічній роботі відзначався вимогливістю до студентів, що співали в хорі. Любив точність і пунктуальність «Дмитро Котко, - згадує Богдан Михайлович,- старався якнайкраще розвинути творчі можливості студентів, розвинути їхній талант. Водночас, він любив живу бесіду зі студентами на актуальні теми з музичного життя тощо. Саме Дмитро Котко передав мені любов до національної культури, навчив захищати її, висловлюватись правдиво, незалежно, навчив завжди відстоювати свою думку». Завдяки професіоналізму Д. Котка, Богдан старався не копіювати його, а шукати свій власний диригентський стиль.
Д. Котко належно оцінив його нестримну фантазію, вміння слухати і розуміти музику, прекрасне відчуття форми, наполегливість і працьовитість, та сильне бажання вчитися мистецтва диригування. Він любив відвідувати різні мистецькі заходи, бо саме таким чином живив свій багатий внутрішній світ. З великою радістю Богдан Михайлович відгукувався на запрошення скласти йому компанію. Одного разу, а саме 1951 року, теплої літньої пори, у Станіслав на гастролі завітала Київська капела бандуристів під керівництвом Олександра Зінківського. «Це був корифей хорової справи і я, на цьому концерті, вперше почув чоловічу хорову капелу. Це був чотириголосний чоловічий хор. Пісні, що звучали у їхньому виконанні, були настільки милозвучними, що проймали до глибини душі кожного слухача». Богдан Волосянко згадує, «спів Київської чоловічої хорової капели так запав мені в душу, що це стало поштовхом до створення в інституті чоловічого чотириголосного хору». Це був 1951 рік. Оскільки самотужки, та ще й без ґрунтовної освіти, Богдану Волосянку організувати хор було дуже складно, йому на допомогу прийшов його однодумець, товариш, побратим і досвідчений диригент Андрій Ставничий. Андрій зумів згуртувати навколо себе багато творчих особистостей які любили хоровий спів. Богдан йому в усьому допомагав, був його правою рукою. « Я біля нього також набирався форми. Андрій завжди повторював,