Будучи хорошим учнем, Богдан жадібно ковтав знання про диригування, як солодкий нектар споживають бджоли. Поряд з Андрієм, він зрозумів, що кожна дія інтерпретатора-диригента повинна енергетично починатися не тільки з м’язового, а й з активного внутрішнього виконавського імпульсу, який концентрує його волю в здійснені перед колективом творчих завдань. Андрій вчив Богдана, що диригент повинен вміти досконало володіти м’язовим апаратом, раціонально розподіляти енергію творчої потреби між різними функціями своєї керуючої діяльності. Маючи вже немалий багаж знань про хорове мистецтво, Богдан часто допомагав Андрієві у керівництві чоловічим хором.

Кинувши сьогодні ретроспективний погляд на перші кроки Богдана Волосянка у мистецтві, можна констатувати: то був час закріплення молодого митця у сфері музики, час, коли він зміцнював і засвоював нові позиції і роздивлявся куди йому прямувати далі.

А далі – закінчив інститут, став справжнім лікарем і змушений був рухатися вперед. «Пішов на практичну роботу в одну з лікарень,- згадує Б.Волосянко,- бо в інституті мене залишити не хотіли через мою біографію» (родину батька із Старого Лисця ( чотирьох братів і сестру) вивезли в Сибір, як поплічників ОУН-УПА, один із братів був в армії УПА, де і загинув). Переслідували і дідуся-священика по материній лінії. Хотіли і їх вивести у Сибір, але вони спаслися, бо вчасно втекли і довгий час переховувалися. «Тому, у партію мене ніхто не приймав, а від репресій врятувало мене те, що я з рідними не підтримував зв’язків, тобто змушений був не спілкуватися з ними. Щоб переконатися у моїй «вірності», політбюро дало мені завдання виступити із прощальною промовою «щоб засудити такий акт вандалізму. Я змушений був виступати, хоча і не пригадую що там говорив», -- пригадує Богдан Волосянко про похорон секретаря парткому, якого вбили бандерівці.

Подальша доля занесла молодого хлопця у с. Нові Кривотули Отинійського району, а на даний час Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., де він почав демонструвати свою професійну зрілість лікаря в туберкульозному диспансері. Працюючи лікарем Богдан Михайлович дуже швидко зумів потоваришувати не тільки з персоналом лікарні, а й з жителями села, серед яких знайшов однодумців і любителів української пісні. Навіть у чужому селі, серед малознайомих людей, він зумів організувати чоловічий хор, який через два роки досягнув вагомих результатів у хоровому мистецтві. Згодом цей хор став переможцем огляду художньої самодіяльності Станіславської області. Але довго цей хоровий колектив не проіснував. Зате поряд було с. Радча, в якому жили великі ентузіасти співу, які мріяли про поїздку з концертами до Києва і Москви. Ця мрія незабаром збулася.

У 1954 році Богдан Волосянко займає посаду головного лікаря Лисенького р-ну Станіславської обл., і відтоді очолює чоловічий хор в с. Радча. З такими завзятими аматорами, як староста хору Микита Шиптур, співаками Миколою Нагірним та Михайлом Луканюком, новому керівникові швидко вдалося створити творчий колектив. Богдан Волосянко робив ескізи концертних костюмів, а хористи їх пошили. Репертуар поповнився такими нелегкими для виконання творами як «Хор бранців» М. Лисенка, «Ноченька» А. Рубінштейна, «Розлилися круті бережечки» та ін. Аматори співали також пісні в обробці місцевого композитора М. Гринишина, польські народні, оперні твори, наприклад: «Хор мисливців» К. Вебера.

Жителі с. Радчі дуже любили і шанували Богдана Михайловича. І це не тільки за його професіоналізм як лікаря, чи за його талант і любов до музики, але й зате, що будучи високоосвіченою і чесною людиною, для якої національний патріотизм був сутністю, буттям. Він, незважаючи на політичні переслідування, які панували в той період, мав свою особисту оцінку тим чи іншим явищам в історії України, в її культурі і мистецтві наперекір офіційній радянській пропаганді, яка насаджувала своє світле майбутнє, заперечуючи усе національне. Керуючи чоловічим хором, Богдан одночасно працює над муз обробками. Вдень – робота в лікарні, ввечері – репетиції з хором, а вночі – робота над муз. обробками.

Я у соловейка запитав:

«Навіщо ночі в мене крав?» --

І він дав відповідь мені:

«Щоб ти навчивсь писать пісні».

О.Білаш

Своє натхнення, свою силу, свій талант, Волосянко черпав із любові до рідного народу, до її мови, культури, пісні.

Та найбільшим джерелом його ентузіазму була любов до чарівної дівчини, з якою він познайомився ще навчаючись у медичному інституті. Це – Ромуальда Петрівна Ванджура, переселенка з Польщі. Богдан Михайлович ще в інституті закохався в Рому і галантно залицявся до неї. Згодом вона відповіла взаємністю і в 1955 році вони одружилися. Їхні стосунки були настільки гармонійними, щирими, що молодий Богдан не міг натішитися дружиною.

«Благословенні будьте, день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав’язали світ мені на вік…»

О. Білаш.

Ромуальда Петрівна теж була лікарем-педіатром, а згодом стала професором, доктором медичних наук. Протягом життя вона написала 110 наукових робіт.

В сім’ї Волосянків народилося двоє дітей: син Андрій і дочка Наталя, які пішли стежками батьків і стали лікарями. В їхній сім’ї