Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А отже зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною про-фесією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле-ментами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір'ям у населення і представників влади.
У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікуван-ня. Поруч з лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і при-їжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікар-ських рослин.
У Візантії, яка була «вогнищем» медичних знань, вже у V столітті видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів — вихідців з Візантії, зажило великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В посольстві св. Володимира був лікар Іоан Смера.
Київський князь Володимир Мономах, який правив на рубежі ХІ-ХІІ ст., у складеному ним “Повчанні” закликав власних синів як майбутніх правителів: “Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких. Не залишайте хворих без допомоги”.
Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків— народних лікарів, успіш-но застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепієвих писаннях» — так називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в ХІ ст. у Києві відкрила світську школу, де викладалась медицина. Онука Володимира Мономаха – Євпраксія - зробила справжній революційний крок – написала медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та профілактики деяких захворювань
Історія Євпраксії така. Із дитинства вона цікавилась секретами народної медицини, вивчала властивості цілющих рослин та мазей. Ставши дорослою, вона почала лікувати бідних людей. За свої успіхи в лікуванні та за любов до людей Євпраксія була названа в народі Добродією. У 1122 році Євпраксія вийшла заміж за візантійського царя Олексія Комнена та отримала нове ім’я – Зоя. У Візантії в Євпраксії-Зої з’являються нові можливості для здобуття медичних знань. Вона читає наукові книги та розмовляє із вченими. В 30-х роках ХІІ ст. вона пише медичний трактат “Мазі”. Руські історики вважають його першою науковою працею, написаною жінкою.
Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині – загальний огляд уявлень про гігієну. У другій частині – поради щодо дотримання гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій частині – положення про гігієну харчування. В четвертій – інформація про зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних та шкірних хвороб. В п’ятій частині - серцеві та шлункові захворювання та поради з їх профілактики.
Деякі поради, дані Євпраксією, цілком відповідають сучасним поглядам. Наприклад, у главі “Як повинна вести себе вагітна жінка”, вона дає пояснення тому, що вагітна повинна остерігатися втоми, не повинна підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температурою. У главі “Як повинна вести себе годуюча жінка” Євпраксія-Зоя пише про те, що жінка, яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною вагою, та мати біле молоко із приємним запахом. Така жінка повинна тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім цього вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.
В зв’язку із постійними війнами, в яких перебувала Україна – Русь, одним із пріоритетних напрямків тогочасної медицини була травматологія. Ось як історик описує сцену ворожого нападу на руські міста в ХІІ ст. “Ворог опускав меча лише задля відпочинку і одразу знову починав проливати кров. Задля вічної скорботи нащадків, ці злодії, осквернивши церкви та домівки, піддавали вогню древні книги та рукописи, які там зберігалися, тим самим позбавивши нашу історію назавжди цікавих пам’яток. Столиця, що славилася перед тим багатством та славою, за один день позбулася своєї краси, залишився лише дим, попел, закривавлена земля, трупи та обгорілі церкви. Жахливий морок смерті лише деінде переривався глухими стогонами окремих страждальців, порубаних мечами, але ще не позбавлених життя та почуттів”.
Якою ж була доля пораненого у сутичках воїна у ті часи. У військових походах армій періоду ХІІ-ХУ ст. вже брали участь світські лікарі. Звичайно їх основною метою було надання допомоги князям та військовим воєначальникам. Проте, як свідчать літописи, допомогу отримували і рядові воїни. Її надавали спеціалісти-ремісники. Це були представники народної медицини, передусім чоловіки. З метою заробітку вони скрізь слідували за військом у військових походах для надання допомоги хворим та пораненим. Поранені самі платили за надані послуги. Відомо також, що елементарними заходами допомоги володіли й самі воїни. Проте немало серед них було й жінок. Так народний епос того часу свідчить про славного воїна Іллю Муромця та згадує про Марину – його постійну лікарку. Новгородський літопис 1583 року згадує про “Наталю - Клементівську жінку, лікарицю”, яка входила в число шести найбільш прославлених новгородських лікарів у другій половині ХУІ ст.
Слід зауважити, що поранених не залишали на полі бою. Якщо сутичка завершувалася перемогою, то їх виносили з поля бою та транспортували слідом за військом до місця проживання. Найбільш поширеним засобом для перенесення поранених на невеликі відстані був щит, а для перевезення на велику відстань були вози – влітку та сани – взимку.
