усе ще віднімав значну кількість часу та сил.Виробництво скла назавжди змінилося в 1959 році з моменту винаходу Аластером Пілкінгтоном флоат-процесу, яке зняло розбіжності в поняттях плоского й полірованого скла. У відмінності від перерахованих вище технологій, скло з печі плавлення проходить по горизонтальній площини й простягається через ванну з розплавленим оловом у вигляді плоскої стрічки з наступним охолодженням до температури різання. У результаті проходження через ванну з оловом скло як би полірується й стає абсолютно рівним. Тому прозоре скло, виготовлене за технологією флоат, називають полірованим склом. Метод флоат забезпечує виробництво скла зі стабільною товщиною (від 2 до 25 мм) і практично без дефектів.
Незважаючи на таку древню історію, масовий характер виробництво скла придбало лише наприкінці минулого сторіччя завдяки винаходу печі Сіменса-Мартіна і заводському виробництву соди. А вже листове скло – річ зовсім сучасна. Технологія його виготовлення була розроблена в нашому столітті.
2.2. Історико-культуні особливості застосування скла в інтер`єрі
За лаштунками багатьох історичних матеріалів саме у процесі прикладної діяльності давні цивілізації поступово намагались освоїти методику виготовлення предметів побуту для зберігання речовин, сумішей, сипучих тощо. Навколишній світ все чіткіше проявляв принципи використання предмета за призначенням і функцією. Іхньому поширенню передувала з`ява малих майстерень – приклад перших ремісничих мануфактур. Так, в процесі трудової діяльності, на Сході на металеву палицю насаджували форму з глини, змішану зі соломою, на неї накручували скляні нитки - от і одержували скляні ємкості. Стародавнє скло виготовляли з піску, вапна й соди, а тому воно так і називається - содове. Таке скло найм'якше й легко піддається обробці. Усього ж є декілька типів скла: содове, поташеве і свинцеве (або кришталь).
Римляни приблизно в І ст. до н.е. винайшли техніку видування скла з довгої очеретяної трубки. Зазначимо, цю техніку успішно застосовують і досі, з тією лише відмінністю, що зараз людина не видуває скло самотужки. За неї це робить техніка. Завдяки такому способу отримання скла стало можливим виготовлення гарних прозорих тонкостінних посудин найрізноманітнішого призначення: кубки й чаші для пиття, вироби у формі глечиків для зберігання та розливання рідин, найменші - для ароматичних речовин і ліків.
Окрім посуду, за античних часів виготовляли скляні намиста, браслети, гудзики, перстні, шашки й шахи. Римляни також освоїли різьблення - ранню техніку прикрашання скляних виробів. Щоб не пошкодити тонке римське скло, різьблення наносили мідним коліщатком.
Після падіння Західної Римської імперії виробництво скла перемістилося до Візантії, де зі склоподібної маси – смальти – візантійські, а за ними і староруські майстри робили мозаїку. Тут виразним прикладом декорування внутрішнього простору вирізняються інтер`єри Сакральної архітектури. Мозаїчні монументальні зображення, що налічували майже 200 різних відтінків, прикрашали інтер'єри візантійських храмів і культових споруд Київської Русі (Десятинна церква й собор Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, собор Святої Софії). Рівень, якого досягли староруські майстри під час виготовлення мозаїк і високохудожніх виробів з поливи й емалі (різновиди скла), став еталоном навіть для досвідчених західних майстрів. Умільці Київської Русі освоїли техніку перебірчастої емалі й виготовляли ювелірні вироби такої краси, якою досі захоплюються всі, хто їх бачив.
Середньовічні собори в Західній Європі прикрашали вітражами з кольорового скла. До речі, вікна в Європі не склили аж до XIV ст., оскільки не могли винайти прозоре скло. Складно уявити, що навіть у будинках знаті, які прикрашали чудові скляні вази, кубки, гобелени, різьблені меблі з цінних порід дерева й інші предмети розкоші, вікна були не засклені, і в холодну пору року їх просто щільно закривали віконницями. На Русі ж вікна затягували плівкою бичачого міхура. Тільки коли винайшли листове скло, вікна почали склити - та й то невеликими кружечками, які вставляли у віконні грати. Ці віконця могли бути лише в багатих будинках, пропускали мало світла й часто билися. Тому, коли господарі виїжджали з будинку, віддавали наказ слугам виймати скло.
Із XIII ст. центром скловиробництва стала Венеція, звідки по всьому світу поширили найтоншої роботи посудини, прикраси, туалетні дзеркала. Венеціанські майстри, що володіли особливим секретом виробництва скла, жили в межах міста й не мали права залишити його під загрозою арешту. Однак незабаром у зв'язку із частими пожежами, що спалахували через їхню цілодобову роботу, всі майстерні перенесли на острів Мурано, що розташований неподалік.
Венеціанські майстри з традиційного содового скла навчилися виготовляти чистіше і прозоріше скло - cristallo - кришталеве. Під назвою венеціанського, або муранського воно цінувалося і цінується у всьому світі. Кожна річ із нього, чи то ваза, чи графин - це справжній витвір мистецтва.
Крім того, венеціанські майстри виготовляли опакове біле глушене скло, що імітувало дорогий китайський фарфор. Для цього вони вплавляли скляні нитки в масу й одержували "мереживний", візерунчатий виріб.
На початку XVII ст. в Англії для топлення скловарних печей почали використовувати вугілля замість дров, що дозволило збільшити температуру варіння скла й поліпшити його якість. Відтоді венеціанське скло витіснило винайдене в Англії свинцеве скло. Товсте, сяюче, із дзеркальною поверхнею, воно ідеально пасувало для різьблення глибокими гранями.
Однак незабаром пальму першості з виробництва художнього скла перехопила Чехія, а саме її область Богемія. Тут винайшли поташеве скло, в якому соду замінили на поташ (дров'яний попіл). Тому такий матеріал отримав назву лісового. Він відрізнявся від содового більшою міцністю і, крім того, дужче блищав. Майстри Богемії довели процес різьби по склу до досконалості.
Винайшли