– есей І. Огієнка „ Українська культура ”, що обіймає в чотирьох розділах найцінніші відомості з галузей історії, мистецтва, культури, літератури, освіти українського народу. Незаперечну вартість мають у час пробудження національної самосвідомості саме ті сторінки народознавчої праці І. Огієнка, на яких переконливо розкрито, як заборонялася на Московщині українська книжка, як спалювали україномовну продукцію, як саме русифікувалось все українське життя. Перед читачем постає похмура хроніка тотального нищення всього, пов’язаного з іменем українця [ 17, с. 307 ].
Роздумуючи над зрізами етнокультурних, культурологічних досліджень, популярних наукових праць Івана Огієнка, ми особливий акцент робимо на лінгвістичних студіях ученого: „ Українська граматика: Основи українського правопису ” ( К., 1921. ), „ Богослужбова мова в слов’янських церквах ” ( Варшава, 1931. ). У передмові до „ Української граматики ”, цього своєрідного посібника з українознавства, пише, що основною педагогічною метою було практично допомогти дітям в опануванні української мови й підвести їх до вміння робити висновки. З часом набуває особливої актуальності й праця „ Богослужбова мова в слов’янських церквах ”. Сюди ввійшли такі дослідження: „ Нове виправлення церковнослов’янського літургійного тексту в греко – католицькій церкві ”, „ Українська церковна мова ”, „ Білоруська мова в церкві ”, „ Жива сербська мова у церкві ”, „ Жива мова у хорватській церкві ” та інші.
Дуже важливим і актуальним є те, що І. Огієнко був завжди об’єктивним, аналізуючи будь – які наукові, культурологічні пласти. Розуміючи, що після світової війни гостро постала проблема богослужбової мови, вчений керується найвищим критерієм – істиною [ 31, с. 225 ].
Свій внесок у розвиток української культури ХІХ – ХХ ст. зробив Ярослав Гординський, який ще вчителюючи записував по селах фольклор, а також розробляв питання літературних зв’язків. Так розглядаючи зв’язки України з Італією, вчений особливу увагу кладе на релігійні зв’язки, досліджує, як відбилися ці стосунки в оповідному фольклорному жанрі в казках і легендах; пише про гуманістичний вплив італійського мистецтва на українське та розвиток латинської літератури на українському ґрунті; розкриває зв’язки українських літераторів ХІХ – ХХ ст. з Італією. Нарешті, дослідник дає свою версію проникнення італійських слів в українську мову
( Україна і Італія. Огляд взаємин до 1914 р. - Львів, 1915. ). Про польсько – українські літературні взаємини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. свідчить праця „ Станіслав Виспянський і Україна ” ( ЗНТШ. 1937. – Т. СLV. – с. 109 - 130 ). Тут зроблено одну з перших спроб підійти до проблеми взаємин і, власне, визначити у польсько – українських літературно – мистецьких зв’язках роль найвизначнішого діяча тодішнього краківського гуртка С. Виспянського [ 17, с. 312 ].
Кілька праць Я. Гординський присвятив творчості І. Франка. Одна з перших спроб – нарис „ До літературно – наукової діяльності Івана Франка в 1911 – 1913 рр. ” ( Україна: Науковий журнал українознавства / Під. ред. акад. М. Грушевського. – К., 1930. – Кн. 41. – С.154 – 172 ). У ньому автор наводить чимало фактів про роботу Франка в НТШ у Львові то порушує питання про вивчення такого аспекту діяльності І. Франка, як організація науки в Галичині. Водночас дослідник аналізує працю Франка – вченого над збиранням та бібліографією галицьких рукописів.
Українська культура 20 – х років ХХ ст. під впливом політичних подій, зокрема утворення Української Народної Республіки, яка злучила поділену націю в одну державу, дала цілі напрями світової ваги. Високим рівнем професіоналізму позначені історіографічні праці М. Грушевського, насамперед, одна із перших узагальнювальних праць з історії України „ Нарис історії українського народу ”, яка була написана і видана в Петербурзі, а також працював у той час над багатотомною „ Історією української літератури ”. Під головуванням М. Грушевського протягом 1927 – 1930 рр. було опубліковано у шести книгах збірника історичної секції ВУАН „ За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ і початку ХХ ст. ” – розвідки про суспільно – політичне життя, українське національне відродження і визвольний рух у новітні часи.
Для піднесення національної свідомості велике значення мав вихід у світ у 1907 – 1909 рр. чотиритомного „ Словника української мови ”, упорядкованого Б. Грінченком, тритомної „ Української граматики ” за редакцією А. Кримського, а також опублікованої українською мовою в 1908 р. у Петербурзі популярної, доступної широкому колу читачів „ Історії України – Руси ” М. Аркаса. Всі ці праці мають важливе значення, адже за допомогою них можна простежити нелегкий розвиток української культури в умовах царизму [ 32, с. 97 ].
Особливе значення мала „ Історія української культури ” ( автори І. Крип’якевич, В. Барвінський та інші ), в якій у тематично – хронологічній послідовності висвітлювались самобутність українського побуту, письменства, освіти, науки, мистецтва і архітектури [ 19, с. 123 ].
Загальне піднесення національної культури було тісно пов’язане з розвитком літературного процесу. У 1918 – 1920 рр. виникла велика кількість літературних об’єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи – „ Мистецтво ”, „ Літературно – критичний альманах ”, „ Шляхи мистецтва ”, „ Жовтень ”, „ Вир революції ” та інші [ 34, с. 225 ].
На творчості українських літераторів 1917 – 1921 рр. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним,
