Проте наближеність до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманні для української культури барокову традицію, поети ХХ ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. Прикладом цього є творчість Д. Загули, зокрема його збірка „ На грані ” ( 1919 р. ), де поет звертався до мотивів революційного героїзму й оптимізму [ 16, с. 397 ].

Найвидатніша постать тогочасної української поезії – П. Тичина, який після виходу збірки „ Сонячні кларнети ” ( 1918 р. ) здобув славу „ глибокого національного поета ”. Його поезії мали новаторський резонанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політичної диктатури поет дотримувався примирення позиції, проте кращі твори П. Тичини завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови[ 14,с.481 ].

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі „ неокласиків ”. Найвидатнішою поетичною індивідуальністю у групі був М. Рильський. У збірках 20 – х р. „ Крізь бурю і сніг ”, „ Синя далечінь ”, „ Тринадцята весна ” посилюється класична чіткість. Завдяки своїм працям він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, а й перекладами із західноєвропейської літератури.

Одним із великих діячів української культури був М. Хвильовий, який опублікував низку художньо – публіцистичних творів. В статті „ Україна чи Малоросія? ” він висунув питання: „ Яку Україну будуємо: українську чи російську? ”. Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового „ Вальдшнепи ”, який був одним із кращих творів тогочасної української літератури [ 7, с. 406 ].

Не останнє місце в історіографії української культури початку ХХ ст. займає діяльність Л. Лепкого, який свій спектр діяльності тісно пов’язував з історією УСС.

Кожен свідомий українець, котрий взяв у руки бодай одне число відновленого у Львові „ Літопису Червоної Калини ”, повинен знати, що саме Левко Лепкий разом з Миколою Голубцем та іншими колишніми усусами та вояками УГА відкрили у Львові видавництво „ Червона Калина ” ( 1922 – 1939 рр. ), де доклав чимало сил і знань в якості редактора, члена дирекції. Аби бодай у загальних рисах уявити собі обшири літературно – мистецького життя Л. Лепкого, то слід вести мову про його внесок у поетичне, публіцистичне, прозово – документальне і, зокрема, мемуаристичне та композиторсько – виконавче надбання української етнокультури. Стає відомо, що він писав сценічні картини, невеликі п’єси зі стрілецького життя.

1937 р. у видавництві „ Червона Калина ” вийшов у світ ілюстрований альбом „ Українські Січові Стрільці у 20 – ліття виступу ( 1914 – 1920 ) ”, в якому характеризується діяльність усусів, їхнє культурне життя [ 8, с. 79 ].

Понад півстоліття тому видатний галичанин, неперевершений дослідник давньої української літератури Ярослав Гординський писав, що поезія доби Січового Стрілецтва „ почала повертати до старих передвоєнних позицій. Львівські „ Шляхи ” опинилися в полоні давніх „ молодомузівців ”, московський „ Промінь ” пішов під лад „ Української хати ” ( Гординський Я. Воєнні роки ( 1914 – 1920 ) // Літературна критика підсовєтської України. – Львів; Київ, 1939. – С. 9).

Цікавий шкіц до загальної характеристики всеукраїнського літературно – мистецького процесу після подій 1917 р. подав і Павло Ковтун. „ ...Головно після заключення миру, - писав він, - вся передвоєнна київська літературна і мистецька молодь почала стягатись до Києва. Одні повертались з фронту, де були агітаторами, українізаторами армії, редакторами газет, лекторами... Час від часу до Києва загощували Ірчан і Кобилянський... ” ( Ковтун П. Музагет // Назустріч. – 1934. – 1 лютого ) [ 13, с. 167 ].

Йдучи за Т. Салигою, можна без перебільшень узагальнити, що в галицькій поезії тієї пори домінувала стрілецька тематика, в якій саме стрілецтво „ уже осягається як пам’ять, як непроминальна минущість, як велика історія з трагічними сюжетами ”.

Але найбільшої непроминальної сили, закодованої у національному патріотизмі того часу, заслужила собі стрілецька пісня, творена упродовж численних літ Л. Лепким. Його хорові пісне твори, вояцькі солоспіви золотими знаками навічно позосталися на нотоносці світової слави в українській культурі.

Виникає непросте запитання: що таїв у собі невидимий, але таки збагнений українською душею на всіх широтах цивілізованого світу, магнетизм, котрий раптово причаровував і вже ніколи не вивільняв слухача із свого потаємного царства. За цим „ що ” приховані дух часу, точна історична атрибутика ( місця подій, імена героїв, топоніміка ), документалізм пори, своєрідна військова щоденниковість, інтимність – і все те скупано у незвичайному трунку, глибизну якого ще не зміряли ані людське око, ані безконечна кількість сердечних протуберанців, - це земно – небесна любов!

Про січові пісні маємо милозвучні, глибоко змістовні, нерідко афористичні висловлювання. Ще у 30 – х р. поет Б. Кравців наголошував, що для багатьох із тогочасного покоління такі пісні є „ мелодією молодості, відблиском кривавої заграви, відгомоном твердих і залізних, багатих на воєнну романтику днів. Для молодих же, для тих, що родилися щойно, виростали в