І говорити сьогодні про неї – це так, як говорити про щось, із чим ми добре знайомі й рідні, що влилось нам у кров, що є частиною нас самих. Стрілецької пісні не аналізуємо, про неї не думаємо, її тільки співаємо – і в тому вся приваба і чар її. Тому говорити про неї не так легко. Куди вимовніше й безпосередніше промовляє вона сама ” ( Кравців Б. Стрілецька пісня // Дон Кіхот з Алькасарі – Львів, 1938. – С. 25 ) [ 17, с. 259 ].

Також Л. Лепкий залишив дослідникам немало сторінок стрілецької слави у прозі. Це нариси, короткі спогади й широкі мемуарні оповіді, аналітичні статті й гострі фейлетони: „ У чотирикутнику смерті ( передріздвяні спомини з 1919 р. ) ” ( Літопис Червоної Калини. – 1919. – Ч. 2. – С. 3-4 ), „ Де наші пам’ятки минулого? ” ( Там само. – 1920. – Ч. 1. – С. 13 ), „ Весною 1920 року ”, „ Святий вечір між стрільцями ” ( Господарсько – кооперативний часопис. – Львів, 1923. – Ч. 1 – 2 ), „ На тлі пан азіатського конгресу ” ( Тризуб. – 1926. – Ч. 44. – С. 9 – 11 ), „ В річницю смерті полковника Д. Вітовського ” ( ЛЧК. – 1930. – Ч. 7 – 8. – С. 3 – 4 ) [ 13, с. 169 ].

Також українську культуру недавнього минулого, яка торувала свій шлях через радянські пута, не можна уявити без творчості М. Коцюбинського ( „ В дорозі ”, „ Сон ” , „ Сміх ” ), Лесі Українки ( „ В катакомбах ”, „ Лісова пісня ”, „ Пісні про волю ” ), О. Олеся ( „ З журбою радість обнялась ” ); театрального мистецтва – без імені О. Суслова, Л. Сабініна, Л. Курбаса, які збагатили українську культуру своєю діяльністю [ 26, с. 314 ].

Отже, вчені початку ХХ ст. зробили великий внесок у розвиток української культури. Завдяки своїм працям, вони збагатили культурну спадщину України. Нажаль, нам відомо не багато праць, адже це тільки маленька частина з того, що розсипалося сторінками газетно – журнальних періодичних видань світу, і що, віриться, невдовзі буде зібрано дбайливими й ощадливими українцями, для того щоб показати всім, що українська культура плідно розвивалася в нелегких історичних умовах, які так чи інакше впливали на її розвиток.

Розділ ІІ. Післявоєнні праці з історії української культури

Одним із головних сюжетів радянської історіографії були проблеми культурного будівництва. Історики відображали події за власними спостереженнями та джерелами, які навіть не встигли відлежатися в архівах. Однак намальована ними картина розвитку не тільки культури але й історичних подій виявилась дещо спотвореною, оскільки панівна в країні адміністративно – командна система наклала жорстоке табу на висвітлення й аналіз істориками багатьох подій і явищ, без розкриття яких не можна було об’єктивно відновити реальний хід подій тих часів. Умовою публікації була інтерпретація подій і явищ духовного життя суспільства в категоріях „ культурної революції ” [ 35, с. 474 ].

Серед численних праць, які присвячені, насамперед розвитку культури у першій половині ХХ ст. слід згадати монографії Г. Шевчука, О. Михайлова та Л. Ткачової ( Шевчук Г. Культурне будівництво на Україні у 1921 – 1925 роках. – К., 1963; Михайлов О. Культурний розвиток українського села в роки соціалістичного будівництва ( 1929 – 1941 ). – К., 1963; Ткачова Л. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму. – К., 1985 ). Вони спиралися на ґрунтовну документальну основу й узагальнювали – кожний у своїй проблематиці – широке коло попередніх публікацій. Зокрема, Шевчук Г. висвітлив це явище за його окремими складовими частинами: розвитком народної освіти, науки, культурно – освітньою роботою, підготовка кадрів радянської інтелігенції, приділив велику увагу розкриттю вирішальної ролі народних мас у культурному будівництві.

Михайлов О. у своїй праці переконливо показав, як у процесі колективізації та подальшого розвитку сільського господарства Української РСР, в сприятливих умовах Радянської влади селянство республіки ідейно загартовувалось, активно включалось до соціалістичного будівництва. В цьому важлива роль належала і культурним перетворенням на селі, в ході яких селяни оволодівали здобутками соціалістичної за змістом і національної за формою культури [ 19, с. 153 ].

З окремих галузей культурного будівництва найбільшу увагу дослідників привертали питання розвитку народної освіти. В деяких працях розглядалися питання становлення і розвитку радянської школи, професіональної освіти, ліквідації неписемності і малописемності.

Побачили світ і узагальнюючі праці, в яких відмічаються створення радянської школи, піклування партії і держави про освіту народних мас, активне залучення трудящих, підростаючого покоління до навчання ( Гутянський С. К. Здійснення ленінських принципів народної освіти на Україні. – К., 1960; Мельниченко А. М. Ленін и становление народного образования на Украине. – К., 1982; Гриценко М. С. Нариси з історії школи в Українській РСР ( 1917 – 1965 ). – К., 1966 ). У цих працях дається правильна оцінка помилкам і перекрученням, що мали місце у системі народної освіти. Правда, узагальнюючого дослідження потребує розвиток народної освіти в республіці 30 – х років [ 15, с. 62 ].

Розпочалося монографічне вивчення становлення і розвитку вищої освіти