Дослідження в історико – партійному плані, широко показавши керівну роль Комуністичної партії у розвитку народної освіти в 1931 – 1941 рр., зробив І. Паніотов у своїй праці ( Паніотов І. Комуністична партія України у боротьбі за розвиток народної освіти ( 1931 – 1941 рр. ). – Харків, 1973 ).

Розвиток культури висвітлюється за окремими його галузями, а не як єдиний процес. Крім того, ще не досить уваги приділяється історії вищої школи. Якщо частково розкривається підготовка радянської інтелігенції через технікуми та вузи, то становлення і розвиток української інтелігенції в 20 – 30 – ті роки узагальнено не вивчаються. Напевно, корисним було б і вивчення діяльності окремих загонів інтелігенції; інженерно – технічної, наукової, творчої ( письменники, митці ) та інше [ 32, с. 129 ].

Кілька документальних публікацій присвячено розвитку культури України в повоєнний час. Одна з них охоплює культурне будівництво в Україні в цілому, друга висвітлює культурне життя на західноукраїнських землях ( Культурне будівництво в Українській РСР. 1941 – 1950: Зб. документів. – К., 1989; Культурне життя в Україні. Західні землі: Документи і матеріали. Т. 1: 1939 – 1953. – К., 1990 ).

Про шкільне будівництво середини ХХ ст., яке розгорнулось у Західній Україні свідчить праця І. Кошарного ( Кошарний І. У сузір’ї соціалістичної культури. – Л., 1975 ). Завдяки її ми дізнаємося про зріст чисельності учнів середніх шкіл, про швидке зростання мережі шкіл робітничої та сільської молоді. А також про те, як вдалося ліквідувати серед населення не писемність і малописемність [ 14, с.492 ].

Повоєнні роки позначені появою багатьох високохудожніх творів. Захоплення глядачів викликала виконавська майстерність театральних колективів Києва, Харкова, Одеси та інших міст, виступи ветеранів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми. Хоча типовим було те, що майстри слова і пензля, керуючись принципами соціалістичного реалізму, прикрашали сувору дійсність. Яскравим зразком цього були п’єси О. Корнійчука „ Калиновий гай ”, „ Приїздіть у Дзвінкове ”, які ставилися у багатьох театрах. Проте поява таких творів була якоюсь мірою виправданою – вони давали змогу легше переборювати труднощі повоєнного часу.

На жаль, культурне життя того часу в Україні було відірване від культурних здобутків діаспори. „ Залізна завіса ”, що розділила Схід і Захід, перекрила зв’язки з українцями, які опинилися поза межами своєї батьківщини. Але попри все це ми можемо знайти багато інформації про розвиток української культури у повоєнні роки і в працях діаспори. У 1949 р. у Мюнхені було відновлено діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка, яке почало видавати багатотомну „ Енциклопедію українознавства ” за редакцією відомого вченого В. Кубійовича.

Представники української діаспори подарували світу талановиті літературні твори. У 1950 р. виданий роман І. Багряного „ Сад Гетсиманський ”. Автор багато років провів у в’язницях і таборах, тому він майстерно передав трагічну обстановку свавілля, беззаконня, знущання з людей, яка панувала в Радянському Союзі, в тому числі й на батьківщині – в Україні [ 33, с. 391 ].

Одна з трагічних сторінок української культури – спроба властей викреслити релігію, церкву з духовного життя народу. У роки війни Й. Сталін у пропагандистських цілях дав згоду на відкриття в країні православних храмів, щоб використати релігійні переконання людей для активізації їхніх патріотичних почуттів. В Україні православні храми були відкриті під час німецько – фашистської окупації, їхня діяльність не заборонялася властями і після війни. Але становище церкви залишалось важким, про це розповідають у своїй праці А. Колодний, та статті Д. Степовик ( Колодний А. Релігія і національна самосвідомість українців. – К., 1990; Степовик Д. Церква і культура в Україні та в українській діаспорі: історія та сучасність ) [ 19, с. 198 ].

У монографії В. Барана та В. Даниленка „ Україна в умовах системної кризи ( 1946 – 1980 рр. )”, автори поставили на перший план події політичного та культурного життя. Насамперед, у праці йде мова про досягнення в галузі культури і про нелегкий її розвиток.

Визначальне місце посідає праця І. Дзюби „ Інтернаціоналізм чи русифікація? ”. Вона була написана у грудні 1965 р. Автор зосередив увагу на надзвичайно болючій проблемі русифікації, яка тоді особливо хвилювала українську інтелігенцію. Пікантність ситуації полягала в тому, що П. Шелест і Л. Брежнєв розходилися між собою у питанні щодо застосування української мови в різних сферах суспільного життя [ 7, с. 418 ].

На початку 1968 року визначний лідер українських письменників О. Гончар надрукував роман „ Собор ”.У ньому автор розповів про історичні традиції українського народу, його волелюбність, патріотизм, глибоку повагу до православної релігії, традицій і звичаїв предків [ 26, с. 399 ].

Праці, які були написані після Другої світової війни насамперед розкривали суть розвитку української культури. Але крім монографій, статей, підручників і книг розповісти про культури можуть інші види мистецтва.

Наймасовішим видом мистецтва залишалося кіно. В Україні функціонувало понад 30 тис. кінотеатрів, які щороку обслуговували близько 800 млн. глядачів. Більша частина фільмів була пересічним явищем. Тільки деякі