Наприклад, важка доля чекала надзвичайно талановиті твори в жанрі поетичного кіно, де виконавцем головних ролей і режисером був І. Миколайчук, - „ Білий птах з чорною ознакою ” і „ Вавилон – ХХ ”. Перший з них делегати з’їзду Компартії зустріли вороже. Тільки головний приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 р. забезпечив йому місце в прокаті. Інші фільми були зовсім заборонені і звинувачені у захопленні асоціативними і поетичними кінематографом на шкоду реалізму. В кінці 60 – х років у пресі, зокрема в українській, пройшла галаслива кампанія проти демонстрування зарубіжних кінострічок. Компартійні функціонери майже знищили надзвичайно цікавий напрям, який міг забезпечити українським митцям достойне місце у світовому кіно. Хвиля творчого піднесення, яка принесла з собою багато чудових українських фільмів, поступово згасала. У зв’язку із всіма цими подіями ми не знаходимо у післявоєнній історіографії праць про кіно, які були б доступні для українського читача [ 4, с. 517 ].

На відміну від літератури і кіно інші форми мистецтва посідали в культурному житті народних мас незначне місце. Незважаючи на це, музичне, театральне та художнє життя ретельно регулювалося ідеологічними відділами КПРС. Жорсткі канони „ соціалістичного реалізму ” нівелювали творчий процес, але не могли його зупинити. Українське мистецтво все – таки розвивалося, час від часу спалахували яскравими зірками нові імена, стабільно працювали прославлені творчі колективи. Про все це згадує у своїй праці Б. Лобановський ( Лобановський Б. Нариси з історії українського мистецтва. – К., 1989 ).

На закінчення слід згадати про одну працю, яка має значення для характеристики нашого дослідження. Це книга „ Теорія та історія світової і вітчизняної культури ” ( Львів, 1990 ). Вона говорить про наступне: „...Феномен української культури проявився у тому, що вона розвивалась у руслі світового культурного процесу. Відкритість, здатність переймати, пристосовувати, перетворювати й українізувати різноманітні впливи, що їх відчував український народ протягом своєї історії, є однією з особливостей і сильних сторін нашої культури ” [ 19, с. 201 ].

Аналіз літератури засвідчує, що навіть зважаючи на значну радянську історіографію з цієї проблеми, узагальнювального дослідження з історії української культури сьогодні не має. Але є багато цікавих праць з яких ми можемо черпати правдиву інформацію розвитку української культури. Адже, одна праця доповнюючи іншу дає яскраву картину культуротворення нашого народу.

Розділ ІІІ. Сучасна історіографія про історію української культури

На сучасному етапі розвитку історичної науки зростає необхідність історіографічного узагальнення історії української культури ХХ ст.. Це зумовлено низкою обставин.

По – перше, зазначений період в історії української культури характеризується насиченістю подій, новими тенденціями і явищами, що й визначило пильну увагу дослідників, які підготували значний масив літератури.

По – друге, історіографічний аналіз культурних процесів в Україні ХХ ст. дає змогу не лише підвести підсумок зробленому, а й визначити перспективи наукового пошуку. Він допомагає виявити неоднозначність, складність і суперечливість у вивченні різноманітних проблем культурного розвитку означеного періоду.

По – третє, історіографічне переосмислення культурних явищ, що відбувалися в Україні дає змогу визначити пріоритетні напрями в історичних студіях, сприяє кращій орієнтації дослідників, викладачів, студентів у величезному масиві різноманітної за своїм змістом і характером наукової літератури.

Історія української культури ХХ ст. завжди привертала і привертає увагу дослідників. Це зумовлено, з одного боку, об’єктивною необхідністю повноцінного відтворення всього історичного шляху, пройденого українським народом. З іншого боку, цей час ознаменувався тим, що українська культура народжує в собі розмаїття стилів і напрямів, характерне для інших європейських країн.

Науковцями уже зроблено певні спроби історіографічного аналізу наявних студій з окремих питань історії української культури ХХ ст.. Ті чи інші історіографічні оцінки та положення знайшли відображення у працях українських учених: Коцура В. П., Калакури Я. С., Ващенка В., Яся О., та інших (Коцур В.П., Коцур А. П. Історіографія історії України: Курс лекцій. – К., 1996.; Калакура Я. С.Українська історіографія: Курс лекцій. – К.: Генеза, 2004.; Ващенко В. Українська історіографія ІІ половина ХІХ – початок ХХ ст. як легалізація „скептицизму”: від засудження до оди // Київська старовина. – 2005. - № 5.; Ясь О. Монографічні студії в українській історіографії ІІ половини ХІХ ст. // Історіографічні дослідження в Україні / Відп. ред. Ю. А. Пінчук. – К.: НАН України; Ін – т історії України, 2004. - № 14. ). У них відображено загальні риси розвитку української культури, тому всі вони мають деяку спільність у викладі матеріалу. Але, на мою думку, особливою серед них являється праця Коцура В. П., де він наводить цікаві факти із життя діячів того періоду, насамперед, І. Огієнка, М. Костомарова, а також характеризує діяльність М. Грушевського „...плідна й багатогранна діяльність Грушевського залишається взірцем служіння української нації. А сам він належить до числа тих, хто став гордістю української землі...”.

В умовах незалежності України з’явилися праці, в яких було розглянуто деякі питання історіографії культурно – освітнього руху, літературного процесу Галичини першої чверті ХХ ст.. Сотні архівних документів, які стали доступними для наукового опрацювання, публікації у багатьох періодичних виданнях газетно – журнального типу тих часів, книги і брошури, видані в Галичині та за її межами, більшість із яких донедавна була мертвим капіталом спецсховищ академічних бібліотек, - увесь цей духовний пласт національної культури, який створили діячі культури,