Його перу належать і ряд інших праць, в яких він характеризує діяльність різних культурних діячів першої половини ХХ ст.. ( Качкан В. Українське народознавство в іменах: у 2 – х кн. – К.: Либідь, 1995; Качкан В. Хай святиться ім’я твоє: Історія української літератури та культури в персоналіях ( ХІХ – ХХ ст. ). – Львів: Фенікс, 1998; Качкан В. Нариси історії української культури в персоналіях ( ХІХ – ХХ ст. ). – Коломия: Вік, 2005 ).

Українську культуру творили різні люди, які завдяки своїй діяльності зробили вагомий внесок у її розвиток. Тому, перш ніж давати характеристику загальним працям з даної теми, слід звернути увагу на праці, які присвячені окремим культурним діячам України першої половини ХХ ст..( Єфремов С. Літературно – критичні статті. – К., 1993; Сініцина А. Історико – філософські ідеї українського романтизму ( П. Куліш, М. Костомаров ). – Львів, 2002; Гадасим Я. Культурно – історична школа в українській фольклористиці. – Львів, 1999; Жулинський М. Із забуття в безсмертя: Сторінки призабутої спадщини. – К, 1991; Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К., 1993; Мишанич С. Народна творчість та етнографія. – 1991; Міщук Р. Драгоманов Михайло. Вибране. – К., 1991; Марочкін В. Липа Іван Львович. – К., 1995; Ільницький М. Над рікою часу: Західноукраїнська поезія 20 – 30 – х років. – Харків, 1999; Приходько І. Творчі портрети українських письменників ХХ ст. – Тернопіль, 1993; та інші ).

У пострадянську добу істориків найбільше цікавила доля людей інтелектуальної праці, які стали жертвами сталінських репресій. Слід назвати насамперед праці Г. Касьянова та В. Даниленка, а також монографію В. Пащенка, присвячену відносинам державної влади з РПЦ і УАПЦ в Україні ( Даниленко В., Касьянов Г. Сталінізм і українська інтелігенція ( 20 – 30 – ті рр. ). – К., 1991; Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920 – 1930 – х років: соціальний портрет та історична доля. – К., 1992; Пащенко В. Держава і православ’я в Україні: 20 – 30 – ті рр. ХХ ст. – К., 1993 ).

З останніх праць на цю тему виділяється дослідження Г. Єфіменка про національно – культурну політику радянської влади щодо України від голодомору до великого терору. Автор зосереджується на звивинах національної політики. У центрі уваги – політика українізації на її останньому етапі, у тому числі за межами УРСР ( Єфіменко Г. Національно – культурна політика ВКП (б) щодо радянської України ( 1932 – 1938 ). – К., 2001 ).

Тема сталінських репресій налічує десятки ґрунтовних досліджень – монографій, збірників документів, мартирологів, мемуарів. Серед того різноманіття літератури, що нині друкується в багатьох обласних центрах України, привертають увагу праці Р. Пирога і Ю. Шаповала, видані ще в 1993 р. ( Пиріг Р. Життя Михайла Грушевського. Останнє десятиліття ( 1924 – 1934 ). – К., 1993; Шаповал Ю. Україна 20 – 50 – х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993 ). Ці вчені мали істотну „ фору ” порівняно з іншими дослідниками. Для них як працівників Інституту історії партії при ЦК Компартії України навіть найпотаємніші архівні документи завжди залишалися доступними [ 21, с. 49 ].

Останнім часом фахівців зацікавила історія церкви в Україні. Найдраматичнішим сторінкам її історії 1941 – 1961 рр. присвячені змістовні монографії В. Пащенка ( Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. – Полтава, 1997. – Ч. 1; Історія релігії в Україні: В 10 т. Т. 3. Православ’я в Україні. – К., 1999 ) та інші праці.

З’явилися перші узагальнюючі праці, в яких історики намагаються переосмислити події повоєнного часу в різних сферах життя України ( Юрчук В. Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні. – К., 1995; Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1996; Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1998 ).

Серед питань розвитку культури історики значну увагу приділяють українській скульптурі. Це зумовлено тим, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана монументальна пропаганда, спрямована на увінчання вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури виявилась найвідчутніше ( Мельник В. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Львів: Світ, 2005; Культурне відродження в Україні. – Львів: Астериск, 1993 ).

Проблема розвитку української культури знайшла своє відображення в узагальнюючих працях з історії України ( Рибалка І. Історія України. – Харків: Основа, 1997; Борисенко В. Курс історії України. – К., 1996; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.: Навч. посіб. – К., 1996 ). У них на основі вивчених матеріалів розкривається суть культурного відродження, характеризується діяльність окремих діячів архітектури, музики, скульптури та інше.

Сьогодні серед комплексу питань з історіографії української культури, історики приділяють увагу також розвитку української літератури ХХ ст. ( Історія української літератури ХХ ст. / За ред. В. Г. Дончика. – К.: Либідь, 1993; Історія української літератури і культури в персоналіях. – Львів, 2002; Ільницький М. Від „ Молодої Музи ” до „ Празької школи ”. –