Оскільки ж мистецтво — не один-єдиний такий засіб, але існує поряд і у взаємодії з іншими, по суті , подібними засобами пізнання та пристосування людей до умов життя (а також і зміни, створення умов для життя), — такими як наука, техніка, релігія, — то виникає необхідність з`ясувати його особливість, або, як прийнято казати, специфіку мистецтва порівняно з ними.

Мистецтво як пізнання. Відомо, окрім мистецтва, всього три види пізнання: досвід, наука та релігія.

Перш ніж провести порівняння мистецтва з кожним із них зокрема, відзначимо те, що для всіх них є спільним, що їх споріднює, що характерне для пізнання взагалі. По-перше, це об`єкт, або ж предмет, пізнання — весь світ. Як той, що оточує людину, «зовнішній», об`єктивний, так і той, що «всередині» людини, — «внутрішній», або суб`єктивний. По-друге, це — мета пізнання: виявлення, осягнення та опанування закономірностями розвитку і «зовнішнього» для людини, і її «внутрішнього» світу (почувань, уявлень, думок, спогадів, мрій, фантазій і т.д і т.п.). Отже, виходить, що шукати особливості мистецтва як пізнання належить не в особливостях предмета, не в своєрідності мети порівняно з іншими, а у відмінностях форм, характеру та способів (шляхів) пізнання.

Найпереше, що при цьому впадає в око, так це те, що різні види мистецтва мають відмінну, так би мовити, пізнавальну питому вагу. Одна річ, коли йдеться про літературу, кіно, театр, телебачення, що мають потужний пізнавальний потенціал, і зовсім інша, коли на оці мати архітектуру, музику, різні види ужиткового та декоративного мистецтва. Певна річ, і палац, і храм, і халупа, як і горщики і навіть їхні черепки, щось-таки повідують — і часом дуже важливе! — про світ, природу, людей, але вони не є, власне, засобами пізнання: пізнання не є їхнім raіson d`etre (причина існування). То ж коли мовиться про мистецтво як пізнання, так чи інакше (свідомо чи ні) мають на увазі передусім ті види, для яких бути засобами пізнання світу є мотивом, підставою для самого їхнього існування. Виходячи з цього, зіставимо мистецтво почергово з іншими пізнавальними засобами.

Релігія, оскільки стосується світоглядних питань (бо для неї пізнання світу також не є найважливішим моментом існування), оперує переважно фантастичними образами, ілюзорними уявленнями та фіктивними (див. фікція ) поняттями, адекватність яких реаліям предметного світу залишається щонайменше проблематичною. При цьому релігія виходить із віри в їхню істинність й вимагає віри в це від інших.

Мистецтво також залюбки послуговується фантастичними образами та уявленнями, для яких у межах практичного досвіду людей не існує ні аналогів, ні критерієв для ідентифікації з істиною. Відмінність — при тому принципова! — полягає у тому, що мистецтво не наполягає на визнанні реального, предметно-речового, існування цих образів .

Досвід (рос. опыт , англ. experience) як вид безпосереднього практичного пізнання світу людьми в процесі освоєння ними довкілля має суто індивідуальний, глибоко особистісний характер. Досвід завжди чийсь: мій, Ваш, його і т.д. Знання про світ у досвіді акумулюються у формах предметного, конкретно-ситуаційного мислення: оволодіння практичними навичками, запам`ятовування конкретних картин світу, предметних зв`язків, рухових операцій, їх характеру, способу виконання, послідовності і т.ін. Метод навчання тут — «роби, як я»; спосіб засвоєння знань — старанне наслідування; характер знання — єдність уявлень про те, як це робиться , з умінням це зробити; самоосвіта — метод проб («навпомацки», хоча й не навмання).

Головне достоїнство досвіду  — й перевага його перед усіма іншими видами та способами пізнання — конкретне багатство, життєва повнота практичного знання і вміння. Разом з тим його індивідуальний характер, його особистісність виступає як істотний недолік: обмежує можливість нагромадження і поширення знань та вмінь. Останнє ж має надзвичайно важливе значення для людей, їх спільноти, історичного розвитку.

Наука як вид теоретичного, позбавленого безпосередньої предметності засвоєння людиною дійсності, акумулює знання про світ у формах абстрактно-понятійного мислення, отже, має, на відміну від досвіду , всезагальний характер і тому придатна до необмеженого нагромадження знань і поширення їх у часі та просторі. До того ж наукові знання, на відміну від суб»єктивності досвіду, мають об»єктивний, безособистісний характер. З цього достоїнства науки як засобу пізнання випливає й істотний її недолік: абстрактний, позбавлений наочності, конкретності і життєвої предметної повнокровності характер знань. Метод пізнання (і навчання) тут — поступове сходження до істини шаблями умовививодів «угору» ( від окремого до загального — індукція) чи «вниз» (від загального до конкретного — дедукція).

Мистецтво як засіб пізнання в цих відношеннях посідає ніби проміжне місце між наукою та досвідом. Акумулюючи знання про світ у формах образного мислення, мистецтво володіє здатністю досліджувати конкретне багатство індивідуального досвіду і відтворювати його у формах, що мають достоїнство всезагальності — цілісних картинах світу. В цьому й полягає унікальність і незамінимість мистецтва: робити загальним надбанням людства конкретний і неповторний життєвий досвід окремих людей. Метод пізнання (й навчання ) тут — безпосереднє піднесення чи сходження до істини шляхом традукці : за допомогою переносу смислу явища на ціле, одного цілого — на інше тощо. Подібно до того, як наукове пізнання засновується на логіці формальній з її категоріями, поняттями та правилами операцій з ними (умовиводів) за законами індукції та дедукції, так і в сфері образного пізнання діє аналогічна — художня — логіка із своїми категоріями ( образ, ідея, тема, сюжет, фабула, композиція, інтонація і т.д .) та правилами («законами») оперування ними ( порівняння, алегорія, символ, гіпербола,