Ясна річ, мистецтву як засобу пізнання світу властиві й недоліки порівняно з іншими засобами. Творам мистецтва бракує, з одного боку, тієї безпосередньої повноти знань, що властива досвіду, з іншого, — тієї точності та категоричної обов`язковості, що характеризують наукові знання. Тому мистецькі твори не можуть замінити ні практичної настанови, тим більш — інструкції чи рецепту, ні теоретичного дослідження.

На щастя, найчастіше цього від мистецтва не очікують й не вимагають. В іншому разі, коли, наприклад, метафоричну формулу «искусство — учебник жизни» починають тлумачити дослівно, справа доходить до крайньої межі вульгарного розуміння мистецтва, по суті, його затирання й нищення.

Подаючи, представляючи унікальний людський життєвий досвід у формах, придатних для нагромадження й поширення знань, що містяться у цьому досвіді, мистецтво не має рівних собі як пізнання перш за все і головним чином суспільної людини — особистості! — у всьому різноманітті й особливостях її стосунків з іншими людьми, ставлення її до самої себе. Саме цей, особистісний аспект відношень людини із світом і становить те особливе, своєрідне (=своє рідне), в чому так сильне мистецтво й через що — незамінне.

«Пізнавальні» мистецтва, подібно до форм теоретичного пізнання, позбавлені безпосередньої прив`язаності до матеріальних предметно-речових процесів, що перебігають у реальному поросторо-часовому континуумі. Вони оперують не самими предметами, але виключно їхніми ідеальними образами, не в реальних, а в уявних просторі та часі, де, на відміну від реальних, мають місце швидкості, властиві думці — тобто близькі до світлових. За цих умов вони мають унікальну можливість: події, які реально розігрувались (або могли б розігруватись) протягом кількох років чи й десятиліть, «стискувати» так, що оповідь (чи показ їх) вміщується в часові рамки реального читання книги, перегляду вистави чи фільму. Завдяки ідентичному «механізмові» сприйняття читач (або глядач) за цей короткий проміжок часу встигає «розгорнути» спресовані події на тривалість цілого життя і, співпереживаючи тому, що зображається, ніби перевтілюється в учасника, принаймні свідка, тих подій — переживає їх як свої власні пригоди, — встигає пережити (ніби прожити) те, чуже життя, але й справді збагачуючись його унікальним досвідом.

Це виявляється можливим тому, що почуття, на відміну від думок, не бувають фальшивими. Вони завжди — справжні. Люди можуть помилятися у словесному вираженні своїх почуттів, в їх оцінці, можуть навіть умисне їх приховувати або спотворено витлумачувати (в таких випадках кажуть про щирість або нещирість почуттів), може виявитися згодом навіть невідповідність почуття характерові того, що їх збудило і т.д і т.п., — але при всьому цьому люди насправді відчувають (переживають) саме те, і тільки те, що відчувають: тобто свідчення своїх почуттів... У цьому відношенні почуття нагадують вогонь: він може бути запалений і штучно, і ненароком, і помилково, і навмисне, але обпікає він за всіх умов — по-справжньому . На цьому і засновується не тільки пізнавальна, а й повчальна сила мистецтва, що видається часом навіть магічною. До речі, в цьому і тільки у цьому й полягає смисл твердження «мистецтво — підручник життя».

Мистецтво як засіб перетворення світу . Подібним чином, щоб виявити специфіку мистецтва як засобу практично-духовного перетворення людьми світу (=пристосування його до потреб людей, з одного боку, та пристосування самих людей до умов життя, з іншого) належить зіставити його з іншими подібними по суті засобами — технікою та ідеологією .

По відношенню до техніки (від грецького фечнз (техне) — мистецтво, ремесло, наука, а в перносному значенні — спритність, хитрість; також фечнйкпу (технікос) — вмілий, майстерний, художній як сукупності засобів для здійснення процесів виробництва та обслуговування невиробничих потреб людини , то принаймні для мистецтв, які зародилися в галузях матеріального виробництва (архітектура, інші ужиткові М.), особливість мистецтва наочно видна. Зводиться вона до того, аби надавати людям, крім фізичних зручностей та комфорту, ще й особливої втіхи (переважно від споглядання), яка й називається естетичною насолодою.

Значно складніше з тими мистецтвами, які викристалізувалися у сфері суспільної свідомості, розвинулись у галузях ідеологічного виробництва, тобто продукування ідей, — таких, як література, театр, екранні мистецтва. Відмінність мистецтв у цій сфері від інших видів ідеологічного виробництва (мораль, політика, право, релігія, соціальні та гуманітарні науки) подвійна. Перша полягає в тому, що вони покликані водночас із представленням певних ідей задовольняти ще й естетичні потреби людини, спонукати її пережити при осягненні цих ідей певні почуття (любові й відрази, сміху й співчуття, піднесення й печалі і т.д.), які допоможуть засвоїти ці ідеї, зробити їх переконаннями, що спонукають до дії. Друга відмінність виходить із способу, яким це досягається: певна сума, певна логіка ідей (а це, власне, і є не що інше як ідеологія ) подається тут не в сухих схемах розумових операцій з більш чи менш абстрактними поняттями (істини й омилення, добра і зла, гріха і благодаті, права та обов`язку, злочину і кари і т.д.), а розгортається в живому й суперечливому, навіть примхливому русі людських взаємин, постає у барвистому вбранні людських образів та взаємодії різноманітних характерів. Іншими словами: логіка ідей тут постає в картинах плину самого життя. Ці картини можуть більшою чи меншою мірою відповідати реальним картинам життя (як вони постають перед неупередженим чи пристрасним поглядом, відтворюються у людській пам»яті чи комбінуються в мріях тощо) або ж ніяк не кореспондуватися з будь-чиїм реальним досвідом ,