Мистецтво як засіб суспільної комунікації. Комунікація (від лат. communicare — робити спільним, загальним, зв»язувати) — це спілкування . Цим словом також називаються і конкретні засоби та шляхи спілкування і його передумови — зв»язку.

Існує, як відомо, чимало різноманітних засобів спілкування людей між собою. Починаючи від жесту, гримаси обличчя і закінчаючи членороздільною мовою. (Втім, чи й справді «закінчаючи»? Адже достеменно встановлено, що існують й інші засоби спілкування людей як між собою, так і з тваринами, що не вписуються у рамки ні словесних, ні взагалі предметно-речових, наприклад, навіювання). Так чи інакше, але залишається незаперечним фактом, що мова — найдосконаліший засіб комунікації. Проте й вона, і як безпосередньо побутова мова, і як мовлення ( рос. речь ), і як витворені з її допомогою вже згадувані форми суспільної свідомості (такі як мораль, право, суспільні та гуманітарні науки), не є абсолютно досконалим засобом, — обставина, що породжує численні та багатоманітні труднощі у суспільному спілкуванні людей.

Справа ось у чому.

Кожна людина, вступаючи у життя, застає у суспільстві уже певний нагромаджений попередниками багаж знань та вмінь, оцінок та критеріїв вибору цілей, шляхів та засобів їх досягнення у діях і навіть прагненнях. Всі ці людські надбання, що становлять своєрідну ноосферу ( від. грецького нппу (ноос) — розум, думка, мисль) Землі, в кожний даний момент існують реально, принаймні, у двох варіантах (видах, формах чи «рівнях»). По-перше, — в жорстко фіксованих формах (наукові теорії, технології, інструменти, машини, будови тощо), по-друге, — у розсіяному серед людей вигляді конкретних знань та вмінь окремих людей , їхніх підходів, оцінок і т.д., втілених у прагненнях, почуттях, пам`яті і т.д. живих сучасників. Між цими двома формами існує (повинен існувати!) постійний зв`язок та взаємодія. Своєрідна динамічна рівновага: живі своєю творчою діяльністю, спираючись на освоєння набутого предками, збагачують, вдосконалюють інтелектуальні суспільні надбання, внаслідок чого у фіксованих формах щось відмирає, щось — уточнюється, стаючи передумовою дальшого розширення й поглиблення знань та удосконалення майстерності живих носіїв інформації. Коли цей взаємозв`язок, ця рухлива рівновага порушується, наступають катаклізми: фіксований багаж знань архаїзується, мертвіє, живим доводиться починати ніби все спочатку, настає застій, регрес і загибель цивілізації.

Отже, аби стати повноцінним членом суспільства, кожний, хто вступає у життя, повинен навчитись володіти цим загальносуспільним багатством, освоїти його, освоїтись у ньому. І подібно до того, як людина має навчитись користуватися створеними вже знаряддями повсякденного побуту (ложка, миска, зубна щітка, рушник, мило і т.д. і т.п.) та інструментами фізичної праці (молоток, ніж, серп, коса, лопата і т.д. і т.п.), так належить їй навчитись володіти інструментами людського спілкування: «знаряддями» суспільної свідомості — поняттями (від найпростіших, зафіксованих у назвах оточуючих предметів, до найскладніших, «закодованих» у категоріях науки, релігії, моралі, технологічних та технічних термінах), а також правилами користування ними (сформульованими в законах мовної граматики, формальної та художньої логіки, «зашифрованих» в традиційних обрядах, культових церемоніях, маніпуляціях тощо).

Тепер звернемо увагу на таку обставину. Нам здається цілком природним, коли людина, освоюючи якийсь інструмент звичайної роботи, пристосовує себе до нього  — «наламує» руку (особливо це наочно видно у випадку навчання, наприклад, гри на якомусь інструменті) і (або) — його до себе (добирає за вагою, формою, розмірами і т.д.) Колись у деяких ремеслах звання майстра удостоювався, наприклад, тільки той із «підмайстрів», котрий доводив свою здатність виготовити для себе робочий інструмент: це й був вирішальний іспит на майстра (=майстерність). Подібно і в сфері розумовій. Різні «атестати», «сертифікати», «посвідчення» — від довідок про набуття певної загальної освіти до кандидатських, докторських та професорських дипломів — не що інше, як свідоцтва про певний ступінь оволодіння особою засобами людського спілкування. При цьому, так само, як і в інших сферах діяльності, — освоюючи знаряддя та навички мислительної праці (слова, поняття, терміни, правила їх застосування тощо), людина і сама «внутрішньо», тобто емоційно та розумово, змінюється («наламує» мізки!), і ці знаряддя бодай трохи якось«деформує», ніби пристосовуючи їх до себе. Відбувається це ненавмисне, ніби само собою — в залежності від нахилів, зацікавлень, прагнень, зрештою — інтелектуальних можливостей. Ясна річ, що у цій сфері також визнаються майстрами люди, яким пощастить вдосконалити якесь знаряддя мислительної діяльності — уточнити поняття, а то і запровадити у вжиток («виготовити»!) нове, сформулювати правила користування ними і т.д. (В цьому й полягає, за задумом, завдання підготовки різного роду дисертацій, інших науково-дослідних праць у галузі гуманітарних дисциплін, звідси зрозуміло, який великий трудовий подвиг здійснили ті учені, зусиллями яких створені й удосконалюються такі науки про мислення, як логіка, психологія та ін. Але мова зараз не про них, а про звичайних, «пересічних» людей).

Отож, об`єктивні знання та вміння, жорстко зафіксовані в певних знакових системах, машинах, технологіях, звичаях та обрядах, переходячи в процесі їх засвоєння кожною окремою людиною в її пам`ять, її здібності, її уміння (дослівно втілюючись у них!), суб`єктивуються. Тобто набувають, хай незначного, але особистісного характеру (смислу чи навіть його відтінку). Зрозуміло, що аби повернути їх, ці, трохи деформовані поняття, «назад» — у функціонуючу скарбницю об`єктивних значень, — необхідно кожній людині здійснити зворотний процес: «очистити» ці знаряддя від власної «суб`єктивності» — особистісного смислу чи навіть відтінку. Інакше спілкування виявиться неможливим («моя твоя не понімай!).

Цей процес, ясна річ, незрівняно легший від набуття знань