та вмінь, але також далеко не простий. Пошук відповідного загальновживаного, загальнозрозумілого слова чи поняття для вираження власного, суб`єктивного розуміння певного явища становить реальну трудність в перебігу постійного, що здійснюється не лише у поколіннях, але щоденно, щогодинно в житті кожної людини, переходу із світу власного, «внутрішнього» у світ «зовнішній». Навіть у буденному спілкуванні людей. Прислухайтесь уважніше до мови депутатів, інших публічних політиків, коли вони говорять, а не читають папірця! Їхня недорікуватість найчастіше походить не від глупоти — здебільшого це люди здібні і навіть розумні, — а від справжніх труднощів у процесі, так би мовити, синхронного висловлювання власних думок, тобто переходу від особистісних смислів до загальнозрозумілих.
У труднощах цього роду часто зізнаються люди. Не кажучи вже про самоіронічне «я — як собака: все бачу, розумію, знаю, а сказати не можу», це «проривається» у виразах типу «не знаходжу слів, щоб...», «не можу навіть сказати, як...» і т.п. (Звісно, в тому разі, коли останні не являють собою більш-менш свідомого ораторського прийому — одного з художніх засобів мистецтва красномовства. У науці та поезії ця трудність знаходить свій вияв у билицях та небилицях про пресловуті «муки творчості». Але поза всілякими перебільшеннями та спекуляціями у цій сфері — сфері вислову, вираження думки таки справді має місце певний конфлікт, отже, — драматична колізія. Основу напруженого драматизму, що ним сповнений «внутрішній рух розвинутої системи індивідуальної свідомості», за висловом психолога О. Леонтьєва, і становить постійно самовідтворюване неспівпадіння особистісних смислів, які несуть у собі «пристрасність свідомості суб`єкта і «байдужих» до них об`єктивних значень».
Ясно, що людство повинно було пошукати і віднайти, зрештою, — виробити засоби, придатні для більш менш адекватного відтворення й усвідомлення цього важливого аспекту руху людської свідомості. І ці засоби були знайдені й випробувані. За твердженням академіка О. Леонтьєва, «наукова психологія знає цей процес тільки в його окремих виявах: в явищах «раціоналізації» людьми їх справжніх спонукань, в переживанні муки переходу від думок до слова, і лише в творах художньої літератури, в практиці морального й політичного виховання цей процес виступає у всій своїй повноті». Екранні мистецтва з освоєнням внутрішнього монологу та нелінеарних композицій творів стали в рівень з мистецтвом слова. Ба більше: вони спроможні показати те, що не може бути вербалізоване, тобто не може бути не тільки прямо назване, але й опосередковано описане словами, і в такий спосіб зробити його зрозумілим для інших, отже, — спільним надбанням.
Мистецтво як творчість. Засобами задоволення естетичних потреб людини можуть бути і бувають (а первісно, певно, винятково були) різні предмети, речі, явища: метелик, хмарка, і ліс, і гори, і самоцвітні камінці і т.д. і т.п. Але їх не відносять до мистецьких предметів, навіть коли вони дуже нагадують їх — як, наприклад, відомий золотий самородок, прозваний «Мефістофелем» з огляду на разючу подібність до відомого оперного образу, створеного Ф. Шаляпіним (золотий «Мефістофель» із Алмазного фонду Росії). Предмет мистецтва — це завжди твір. У цьому віддієслівному іменнику мовною практикою зафіксована творча природа мистецтва. Мистецтво — це завжди творення . Більшою чи меншою мірою свідоме чи й зовсім несвідоме, більшою чи меншою мірою нове, досі незнане, чи, навпаки, — повторення, відтворення наслідування уже чогось такого, що є у природі, житті або й у самому мистецтві, але це завжди — творення, творчість .
В історії мистецтва відомі вражаючі зразки того й іншого напряму творчості, так само як і захоплені відгуки про них з боку прихильників та послідовників, і різко критичні інвективи — з боку супротивників одного з них. Проте чимало віднаходилось і мудрих людей, що по-справедливості віддавали належне кожному з них. Так, широко відоме з часів Гете прославляння древнього маляра, який нібито так достовірно зобразив троянду, що на малюнок, піддавшись ілюзії, намагались сісти представники співучого птаства, поділяли і представники класичної німецької філософії. Проте і Канта, і Гегеля вражала ще більше здатність не так до вірного відтворення даного в довкіллі, як нестримний потяг людської уяви і її спроможність творення нового, нечуваного, небаченого, незнаного.
Чому мистецтво називається мистецтвом ? Цей, творчий , характер мистецтва досить виразно просвічується у смислах слів, що ними означається мистецтво у різних мовах. У греків існувало кілька термінів для означення діяльності, що стала називатися і ремеслом, і мистецтвом — фечнз (техне), дсбщ (драо) — діяти , що дав назву одному з видів театрального мистецтва — драми, і рпейщ (поейо) — робити , творити , звідки походить поняття поезія . Що останній термін означав творити й робити більшою мірою, ніж це несе в собі, наприклад, російськомовний переклад сочинять, свідчить вираз фечнпрпейщ (текнопоейо), що значить дітонародження (досл. робити дітей ). У чехів та словаків мистецтво — umeni (звідси -umelec, митець (і маляр, і письменник, і скульптор). Подібно й у сербів та хорватів — umjetnost (мистецтво) та umjetnic (митець). Цей же відтінок уміння (ума!), спритності несуть у собі латинські терміни ars та artis, від яких походять назви мистецтва й ремесла та митців (artist) і ремісників (artisan) у романських мовах. Наш сучасний термін мистецтво — німецького походження: від Meister (майстер — мастак — мастацтво (білор.) — мистецтво). Цікаво, що німецьке Meister , в свою чергу, походить від латинського Magister (навчитель, начальник), яке, вірогідно, утворене шляхом поєднання слів magis («великий») та histor знавець, умілець, згодом — актор ( histrion ). Тим часом у німців мистецтво — die Kunst , при тому, що