Реферат на тему:

Відображувальна сутність мистецтва

Однією з найважливіших властивостей у визначенні мистецтва є його відображувальна сутність. Мистецтво – реальний світ буття, частиною якого стає сама ж об'єктивована художня свідомість людства. В цій двозначності мистецтва криється чимало складнощів у виявленні його сутнісних основ. Відображення в широкому розумінні означає відношення художності до її первинних начал. Нагадаємо, що відображення властиве матерії в будь-якій її формі. У відображенні неодмінно, за відповідним законом, фіксується процес взаємодії відображуваного об'єкта і його «відбитка»; філософією відзначається також «вторинність» відбитка щодо предмета відображення, залежність його від самої природи відображальної системи.

Мистецтво – одна з універсальних форм відображення, вираження, оцінки чи пізнання явища, а не його власне буття. За усієї очевидності відтворювальних ознак мистецтва виникає цілий ряд теоретичних питань не лише суто естетичного, а й світоглядного, сутнісно-гносеологіч-ного змісту, адже процес цей далекий від спрощеного копіювання і автоматизму. З давніх часів спостережено дистанційність (за Ю. Давидовим – «естетична рамка») і водночас поєднаність між художньою картиною мімезису і реальним світом явищ та речей. У так званому традиційному мистецтві первісного суспільства ритуал, що ніс в собі однаковою мірою естетичне і практичне наповнення, нерідко зрощувався у своєрідному синкретизмі з реальними культовими діями. Про схожість зображення і самої реальності створено міфи і легенди. Скульптури міфічних богів та інших персонажів населяли помешкання і міста стародавньої Греції як реальні істоти. Згадаймо міфи про те, як скульптор Пігмаліон оживив свою скульптуру, як до картин художника Зевксіса прилітали птахи клювати грона винограду. Філософський смисл цих міфів і легенд полягає в тому, що мистецтво, піднімаючись на недосяжну височінь у зображенні ідеалу і мрії, набиралося снаги і сили в земному тяжінні.

Кожна з усіх наступних епох (Середньовіччя, Ренесанс, Новий час, XX ст.) по-своєму розглядала цю антиномічність. І завжди виникали питання міри наслідування живої природи, ізоморфізму, іконічності, схожості або ж несхожості, пізнаваності або ж непізнаваності. Амплітуда між зображуваними світами настільки була широкою, що вони взаємовиключалися через уподібнювання мистецтва реальному світові буття або вихід його з будь-яких міметичних систем у світ суб'єктивних фантазій, абстрактного формотворення.

Докладніше зупинимося на змістові і внутрішній структурі поняття відображення засобом мистецтва (художнього відображення). Про обов'язковий світ естетичної духовності, що породжується взаємодією мистецтва і предметної дійсності, йтиметься окремо. А поки що – про деякі особливості тотожностей у змістовній характеристиці категорії відображення, до якої можуть зараховуватися також інші поняття з їхньою властивою специфікою – мімезис та вираження. Складається досить непроста структура з тією спільною ідеєю, що в кожному з передбачуваних випадків (зображення – мімезис – вираження) необхідна наявність першоелемента, точніше – прообразу. Ці три грані єдиного процесу мають спільну основу, хоча й з певними відтворювальними відмінностями.

Міметичність в мистецтві бере за зразок в узагальненому розумінні природу, яку воно наслідує, або ж саму ідею цієї природи (концепція Платона); за судженням Леонардо да Вінчі, мистецтво – дзеркало природи. І ця властивість мистецтва в її найзагальніших рисах ніким не могла бути перебореною – навіть при найсміливіших експериментах змішування чи поєднання реального і фантастичного (праці І. Босха, наприклад), перетворення синтетичного в аналітичний спосіб зображення (авангардизм XX ст.) тощо. В мистецтві абсурду присутня не лише естетична логіка зображення, а й міметичний принцип наслідування логіки життя, що мовою древніх означало б «наслідувати природу». Це може бути перемножене і збільшене в багато разів зображення, міметичний зв'язок у якому залишається. Ежен Іонеско запитував себе: чи можуть література і театр по-справжньому відобразити «неймовірну складність реального життя», його жорстокість? І тут же відповідав: це можливо зробити лише за умов, що мистецтво (в даному разі література, театр) повинно бути «в тисячу разів жорстокішим». І навіть у такому крайньому випадку закон наслідування, уподібнення, узнавання не порушується. Лише семантика міметизму значно ускладнилась (приклад літературної і сценічної версії конформізму в іонесківському «Носорозі»).

У понятті вираження увага більше акцентується на суб'єктивній оцінці митця і ставленні до зображуваного. І воно не обмежується лише виражальною сферою переживання, що властиве окремим видам мистецтва (музика, лірична поезія). Без вираження ідеї і сенсу факт зображення залишився б пасивною копією, яка в німоті своїй нічого не промовляє, не служить засобом естетичної інформації і спілкування. Скульптура в пластичній формі виражає собою ідеал, епоху; в ній – концепція світосприймання. Мистецтво, справді, не лише зображує чи наслідує рух життя, плин історичних подій, а й виражає духовно-естетичний, культурний, моральний стан суспільства.

Зображення несе в собі різні підтексти, включаючи все ті ж наслідування та вираження. Водночас воно не обов'язково залежить від прообразу зображуваного, тобто реально існуючого. Залишаючись далеким від правдоподібності зі звичними для повсякденної свідомості предметами, репрезентації первообразу, зображення – це також образотворення нової реальності. І якщо перед нами сам в собі сущий обрис форми, то і тут маємо саме форму зображення, а не річ в її чуттєвій конкретності. Але в мистецтві розходження між міметичністю і відображенням не може залишатись абсолютним. Мистецтво ствердило себе і реалізувало потенціал в синтезі наслідування, вираження та зображання. І тут не обійшлося без генія, сформованого таланту і високої майстерності в умінні уявний чи то реальний предмет, даний у відчуттях і переживаннях, перевести в інший – онтологічний статус буття. Образно кажучи, в цьому полягає геніальність і винятковість самого мистецтва, що проявляє