На відміну від цивілізацій передньоазіатського регіону давньоєгипетська цивілізація була етнічно одноріднішою і протягом свого існування не зазнавала якогось помітного культурного впливу з боку сусідів. Навпаки, вона сама досить активно впливала на народи, які вступали з нею в контакт. Давньоєгипетська історія, а отже, і мистецтво Стародавнього Єгипту діляться на три великих епохи:

Раннього, Середнього і Нового царства. Мистецтво кожної з них позначене спільною для всіх особливістю – величною монументальністю форми, строгим і чітким, майже геометричним стилем, конструктивізмом і фронтальністю. Загальною характерною рисою було і те, що ці особливості часто поєднувалися з реалістичними тенденціями, особливо в портретних зображеннях.

Високого розвитку і технічної довершеності сягнула в Єгипті архітектура, численні зразки якої добре збереглися донині. Що ж до зв'язку мистецтва з релігією, то це найбільше помітно в архітектурі Раннього царства, представленій гробницями і храмами. Ідея божественного походження фараона і безсмертя його душі втілилась у величезних усипальницях-пірамідах, первісною формою яких була гробниця (мастаба), що нагадувала шумерський зіккурат. Найдревніша форма піраміди – східчаста піраміда Джосера. Подальший розвиток цієї форми за рахунок заповнення пустот між уступами привів до створення класичної піраміди, яка найчіткіше представлена у комплексі пірамід фараонів IV династії Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) та Менкаура (Мікеріна). Поряд з пірамідами будувалися заупокійні храми царів. Саме вони вплинули з часом на значне зменшення в обсязі пірамід фараонів і посилення уваги до розбудови храмів, які вперше почала прикрашати колона, що формою нагадувала пучок тростини або пальму. Через відсутність будівельного матеріалу єгиптяни вдалися до використання каменю, шо й зумовило плідність архітектурних пошуків зодчих та довге історичне існування їхніх архітектурних споруд.

Єгипетська скульптура і рельєф жорстко підкорені законові фронтальності. Зображуючи бога, фараона або вельможу, художник у більшості випадків старався дати ідеалізований образ богатирської людини у спокійній, застиглій позі урочистої величі.

Протягом століть єгипетське мистецтво підпорядковувалось канону, тобто жорстко регламентованому способові зображення людської статури, подій і предметів навколишнього світу. Основні регламентації виникли ще в архаїчну епоху і були результатом теоретичного узагальнення, зафіксованого як в спеціальних керівництвах-повчаннях, так і в зразках, виконаних безпосередньо в матеріалі, наприклад в скульптурних моделях. Проте розвиток єгипетського мистецтва, який розтягнувся на тисячоліття, вказує на те, що в самому каноні було закладено передумови такого розвитку. Це підтверджується значними злетами, викликаними новаторськими тенденціями як у суспільному житті, так і в мистецтві.

У бурхливу Амарнську епоху Нового царства, коли відбулася смілива спроба фараона-реформатора Ехнато-на внести зміни в релігію і соціальний устрій, виникло своєрідне мистецтво, яке було зобов'язане, по-перше, всьому попередньому розвиткові і, по-друге, відчутному звільненню від традиційного канону. Відомі скульптурні портрети Ехнатона та його дружини Нефертіті, скарби гробниці його наступника Тутанхамона красномовно свідчать про незрівнянну довершеність майстерності єгипетських художників.

Гідне місце у давньоєгипетській культурі зайняла література. Художня обробка міфології в «Текстах пірамід». <Спорі Гора з Сетом», релігійні гімни богам і обожненим царям, релігійно-магічні тексти, пов'язані з заупокійним ритуалом, доповнюються дидактичною (повчальною) літературою. «Повчання Птахотепа», що вміщують правила поведінки і життєвої мудрості, не виключають глибоко філософічного твору про сенс життя – «Бесіди розчарованого зі своєю душею».

Довершене давньоєгипетське мистецтво значно вплинуло на розвиток фінікійського, крітського, а пізніше і греко-римського мистецтва. Життєдайна сила його відчувалася і в мистецтві єгиптян перших віків християнства.

Давньогрецьке мистецтво було складним синтезом крі-то-микенської культури, пов язаної з фінікійськими і єгипетськими впливами, та культури дорійських завойовників, що на рубежі II – І тисячоліть до н. е. освоїли материкову Грецію та острови Егейського моря. Початком грецького мистецтва вважають поеми Гомера «Іліада» і «Одісея» – геніальне поєднання міфології з героїчним епосом. На той самий час приходиться і творчість Гесіода, який воєдино звів грецьку міфологію в «Теогонії», а також залишив по собі величну поему «Труди і дні», відобразивши в ній життя сучасного йому грецького суспільства. Звертались за сюжетами до міфології і творці грецької трагедії Есхіл, Софоклтта Еврипід. Саме завдяки цим майстрам античний театр досяг своєї довершеності і став невід'ємною частиною життя античного суспільства, вдихаючи в нього цілющий струмінь філософських ідей і демократизму. В епоху еллінізму це своєрідне і чисто грецьке культурне явище стало феноменом світової культури, зумовило розвиток літератури взагалі.

Значним досягненням грецького мистецтва було містобудування, особливо акрополів. Знамениті комплекси, до яких входили храм, театр, скульптура бога-покровителя міста, уособлювали суспільну форму життя полісу. Зауважимо при цьому, що архітектура завжди розглядалася греками у співвідносності з людиною. Так само як і зображення божества було орієнтовано на природні пропорції людини. Афінський Акрополь, розбудований після греко-перських 'війн, є геніальним пам'ятником грецького мистецтва. У ньому втілилися не тільки досягнення техніки і ремесла, а й художній геній народу. Орієнтація на потреби афінського громадянина та демократичної спільності міста-поліса вирізняє його в порівнянні з храмами, палацами і пірамідами давньосхід-них культур.

Щодо давньоримського мистецтва, то воно розвивалося передусім під впливом грецького, а потім східного мистецтва. На той час, коли у