Визначальним у філософії та мистецтві, почасті і в масовій свідомості стають ідеї про те, що все земне – тлінне, тимчасове, тутешнє “життя – є сон”, справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ – долина страждань які треба терпіти стійко, в очікуванні смерті, єднаючись душею з Богом. А з звідси барокові метафори: життя людини – троянда, що швидко губить нелюдський, проте колючий й сухе стебло; людина – недогарок; звідси ж алегоричні персонажі – Смерть, Доля, Віра, та ін.; вірші, ціні збірки під заголовками “Цвинтарні думки” “Похоронні пісні” тощо.

В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і стало наступним після доби Київської Русі розквітом української культури, передусім архітектури, літератури, освіти, громадянсько – політичних інституцій, самоврядування. Це розумовим такі чинники.

Саме бароко виявилось найбільш суголосним емоційним, романтичній, хмільній до зрівноваження різних начал українській душі;

На той час в Україні було послаблено, а на певний період і зовсім зникло, колоніальне ярмо, побудовано досить сильно гетьманську державу, що всіляко сприяла розвоєві культури (особливо за часів Івана Мазепи).

Українське бароко порівняно з західноєвропейським має такі особливості.

В українському бароко значно переважають духовні (релігійні) складники над світськими. Хоча й не брак останніх: маємо світську лірику, навелу, хроніку, лист, науковий трактат, світські елементи у драмі.

Античність приводить в українську культуру вже після Ренесансового протистояння з християнством, у формах барокових, тому без опору залучаються антично – міфологічні образи: релігійна лірика стоїть під охороною давньогрецьких муз, Пресвята Діві часом ототожнюється з Діною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у містичних тракторах з’являється амури, купідони. Загалом бароко утвердилося в українській літературі без жодного опру й боротьби, просто для нього давно вже був готовий духовний грунт.

мова барокової української літератури принципово лишилася церковно – слов’янською, я і в попередній період. Обібравши в себе велику кількість елементів народної мови, вона, на жаль, не улягала жодним певним нормам. Тому зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то – зрідка у другій половині XVIII ст. – до російської.

елементи бароко приступають уже в стилі І. Вишневецького (довгі періоди, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, скупчення формальних прикрас). Однак стала творчість Мелетія Смотрицького, а також віршування Кирила Транквіліона Ставровецького, повною ж перемогою бароко – утворення Києво – Могилянської академії, цілком барокової за суттю. І письменство цієї доби вирізняються ще такі постаті, як Петро Могила, Іван Величковський, Стефан Яворський, Іван Мазепа, Феофан Прокопович Йоанській Галятовський, Дмитро Туптало, Григорій Граб’янка, Самійло Величко, автор літопису Самовидця. Але найяскравішим представником українського бароко став Григорій Сковода.

Починаючи з кінця XVI століття в мистецтві Італії відмічаються нові явища. Світлі й урівноважено – спокійні образи мистецтва епохи Відродження змінються похмурим, темним, неспокійним. У мистецтво входить бурхлива рухливість, трагедійність.

Розвивається мистецтво театру, балет, музика. Створюються величезні палаци, площі, грандіозні пам’ятники і фонтани. Будівлі прикрашаються витіюватою скульптурою і величезними багатофігурними розписами релігійно – міфологічні теми. Влаштовуються урочисті ходи, свята на честь повелителів. В Італії торжествує папській Рим. Найбільшою пишнотою відрізняються всі заходи глави католицької церкви (папи): і свята, і богослужіння.

Урочистість, перебільшення у всьому – такий зовнішній бік стилю, що народжується не в одній тільки Італії, але і в інших країнах, що були в культурній залежності від Рима протягом цієї епохи, наприклад в Австрії. Противником цього стилю називали його словом бороко, тобто дивний, нестримний, химерний (від португальського perola barroca – “перлина химерної форми”).

В історії мистецтв слово бароко залишилося для позначення складного, суперечливого, порою трагічного мистецтва, що панувало в Європі, і насамперед в Італії, з кінця XVI до середини XVIII століття.

Найбільш характерні риси італійської архітектури ціле. У римській архітектурі бароко з’явилися типи храму, міської площі і палацового ансамблю.

Першим зразком стилю бароко можна вважати церкву Іль – Джезу, зведену в Римі в 1975р. архітекторами Джакомо Бароцці та Віньйола (1507 – 1773) і Джакомо делла Порту (приблизно 1537 – 1602) для чернечого ордена єзуїтів. Автор основної частини проекту Віньйола звернувся до форми купольної базиліки. Центральний неф церкви тут коротший і ширший, ніж ми купольної базиліки. Центральний неф церкви тут коротший і ширший, ніж в попередніх спорудах подібного типу, а замість бічних нефів з двох боків розташовується капели (каплиці).

Інтер’єр храму, оформлений могутніми колонами і пілястрами, численними скульптурами прикрасами, на вигляд дуже урочистий. Велика кількість деталей притягує до себе увагу тих, хто ввійшов в церкву, ніби навмисно утруднюючи рух до купола, де його чекає просторовий прорив в гору. Все це нагадує духовний шлях людини до спілкуванням з Богом – через подолання пристрастей і вад.

Цікава композиція фасаду Іль – Джезу, виконана Джакомом делла Порту. Майстер розділив величезну площину стін на два горизонтальних яруси, оформивши кожен з них ордером. Вужчій верхній ярус обрамований по краях спіральовидними деталями – волютами (итал. voluta – завиток) і немов перетікає вниз. Це додає фасаду складного і виразного вигляду.

В Італії XVII століття прославився скульптор Лоренцо Берніні (1598 – 1680), виключно обдарований майстер. Берніні став центральною фігурою серед художників стилю бароко. Берніні працював в Римі, він здобував тут загальну пошану, був придворним майстром римських пап і французького королівського двора. Вже одна з перших його статуй