Реферат

на тему:

“Мистецтво

Відродження”.

Мистецтво Проторенесансу щільно пов'язане зі схід-ними впливами, але на цей раз переважно візантійськими. Значну роль у формуванні нового живопису відіграла школа іконопису в італійському місті Сієні. З цією школою пов'язана творчість визнач-них італійських іконописців Ченні ді Пепо (псевдонім - Чімабуе, близько 1240-1302), П'єтро Кавалліні (близько 1250-1330) і братів Амброджо та П'єтро Лоренцетті (початок XIV ст.). Головною заслу-гою школи стало засвоєння основних положень візантійської теорії та практики іконопису, згідно з якими художник наділявся рисами надхненного інтерпретатора високих божественних образів. Варто нагадати, що для Заходу, де не було ані іконоборства, ані встанов-лення іконошанування, фреска чи мозаїка, чи зображення на дереві (ікона) були не більше ніж ілюстрацією, картинкою на стіні. Частко-во цей погляд зберігся, але тепер кардинально змінилося ставлення художника до своєї роботи, а також ставлення оточуючих до особи самого художника. При цьому для сієнських іконописців саме імпрові-заційна (а не канонічна) частина візантійської концепції художньої творчості була визнана головною. Виконані представниками сієнської школи мозаїки і фрески, як і сучасна їм творчість візантійських митців періоду імператорської династії Палеологів, відзначаються матеріаль-ною реалістичністю, об'ємністю пластичної форми, використанням світлотіньового моделювання і тонких градацій кольору.

Учнем Чімабуе був уславлений флорентієць Джотто ді Бондоне (1266-1337), з яким пов'язують цілковитий розрив з традиціями італо-візантійського мистецтва попереднього часу. Вже Дайте у своїй "Божественній комедії" залишив згадку про швидкий розвиток образотворчого живопису в Італії, пов'язаний з перебранням і при-множенням слави Чімабуе молодим художником Джотто. Краще за все збереглися фрески Джотто в м.Падуї. Сцени з життя Христа і Богородиці художник представляє як епічний цикл. Євангельські сюжети Джотто передає як події з реального життя. У фарбі він ніби розповідає про проблеми, зрозумілі людям у всі часи: доброту і вза-єморозуміння ("Зустріч Марії та Єлизавети"), підступність і зраду ("Поцілунок Іуди"), скорботу і материнську любов ("Оплакування"). Фігури картин Джотто ще нагадують середньовічні ікони, майже такі ж ледь рухомі, але вже отримують природність і об'єм.

Для мистецтва італійських міст раннього Відродження кінця ХІV-ХV ст. характерний цілковитий відхід від традицій Середньо-віччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла (окрім обличчя, точніше, його виразу). Скульп-тори і художники Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину, наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння. Людське тіло зображувалося позбавле-ним сили ,і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Настає розквіт реалістично-піднесеного живопису, який спирався на ідею зв'язку між досконалою люди-ною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі - це люди з плоті і крові, їх руки, риси обличчя виказують їх ціл-ком зрозумілі кожній земній людині почуття. Більш того, ці вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей. У такий спосіб ствер-джувалася ідея потенційної "богоподібності" реальної людини.

Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах дося-гають свого розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і оста-точно перейшли до рук художника-професіонала. При цьому італійські митці навмисне уникали добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов'язувався раціоналістичний схоластицизм. Альтернативою ста-ло повернення до античних, звернення до візантійських та арабських традицій, які творчо переосмислювалися. Художник має бути творцем, а не плагіатором, мас передати особисте ставлення до зображуваного і має отримати відповідну винагороду як оцінку свого особливого бачен-ня. Певні ознаки спадкоємності від готики та візантійського іконопису все ще зберігаються (подовженість фігур, усталена заданість поз і рухів, наслідування композицій тощо), але техніка малюнку і навколосюжетний простір разюче змінюються, стаючи напрочуд реалістично близь-кими й знайомими кожному глядачеві. Геометрія, математика, анатомія, вчення про пропорції людського тіла набувають у цей час для художни-ків ще більшого значення, ніж для готичних майстрів. "Зображувати так, як ми бачимо, як відображує поверхня дзеркала", - ось цілком новий естетичний ідеал ренесансних художників.

Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження. Згадаймо декількох. Філіппо Брунеллескі (1377-1446) - творець нових канонів ренесансної світської архітектури - палац-цо; Мазаччо (1401-1428) - художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони тримірності простору, лінійної та по-вітряної перспективи; скульптор Донателло (1386-1466) - відродив тип округлої скульптурної статуї як самостійний твір мистецтва, не прив'язаний до архітектури (шедеври Донателло - статуя Давида, а також перший після Середніх віків кінний постамент кондотьєра Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі блиску-че ламають мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які втілювали ху-дожники цього періоду, поступово перетворювались на світські тво-ри з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучас-ників, наповнені живим людськими почуттями і переживаннями.

При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було по-справжньому демократичним, а з другої половини XV ст. воно набуває виразного аристократизму. Особливої вишуканості до-сягає італійське мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук Козімо Медічі, який відкрив перший худож-ній музей). Будучи жорстоким політиком, справжнім тираном, Лорен-цо Прекрасний разом з тим був одним з найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений Піко делла Мірандола, ху-дожники Боттічеллі, Мікеланджело.

Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім вираз-ником витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі ви-користовував як античну, так і християнську міфологію. Найзначніші його