Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Ікона

Ікону як вид малярства разом з усією її образною системою мистецтва Стародавня Русь із прийняттям християнства перейняла у Візантії. Молода Давньоруська держава власне в той час прилучалася до візантійської культури, естетики, а через неї й до мистецтва елліністичного світу. Зрозуміло, що завдяки цьому давньоруські митці звернулися передусім до образу людини, яка стала основною темою всієї художньої практики тодішніх майстрів. І хоч іконопис виключно був підпорядкований потребам релігії, в ньому, як і в будь-якому іншому виді образотворчого мистецтва, знаходимо відтворення предметного й чуттєвого світу реального буття. Ідеалістична естетика середньовіччя, цілком залежна від ідеології феодального суспільства, зумовила виникнення суворих норм творчості. А що зображення релігійного сюжету в цю добу було підпорядковане усталеним взірцям, майстер мав дбати не так про передачу конкретних вражень від натури, як про створення ідеальних образів, втілення в них певних душевних емоцій.

Ікона як станковий вид малярства мала свою технологію. На Русі ікони малювали переважно на липових дошках, які для тривкості склеювали з кількох частин і закріплювали на торцях шпугами. На лицевому боці, в заглибленні (ковчезі) розміщували основне зображення, облямоване полями. Перехід від ковчега до полів мав назву лузги. На дошку наклеювали стару тканину (паволоку), щоб міцніший був зв'язок із гіпсовим чи крейдяним грунтом (левкасом), на якому малювали яєчною темперою відповідно до гравійованого рисунка (граф'ї), нанесеного попередньо по ще мокрому грунту. Закінчену ікону покривали оліфою.

Професійну майстерність і технологію іконопису, як і її естетичні підвалини, давньоруські митці в 10—11 ст. перейняли від візантійських учителів, які були запрошені до Києва для оздоблення величезних споруд, що їх будували за часів князів Володимира та Ярослава Мудрого. В безпосередньому спілкуванні зі своїми високоосвіченими наставниками східнослов'янські майстри набували творчого досвіду й виховувалися під впливом їхнього живописного доробку, що лишався на стінах будівель у вигляді мозаїк і фресок

Шедевр візантійського малярства ікона „Володимирська богоматір" кінця 11 — початку 12ст. невід'ємна від процесу розвитку староруського мистецтва. Привезена близько 1136 року в Київ із Константинополя, до 1155 року вона знаходилася в Київському Вишгороді, потім Андрій Боголюбський забрав ікону до Володимира на Клязьмі, де її надзвичайно шанували. 1395 року як святиню її перенесено до Успенського собору Московського Кремля, згодом знову повернуто до Володимира, а звідти 1480 року вже назавжди перевезено до Москви.

Популярність пам'ятки можна пояснити її високими якостями. Перед нею схилялися в Стародавній Русі завдяки тому, що вона перейнята ліричним почуттям. Ідея материнства, втілена у творі, була всім зрозуміла й доступна, а інтимний, незвичайно емоційний лад ікони приніс їй славу, яку російські самодержці та духівництво протягом багатьох століть нарочито й не без користі для себе підтримували. Цю ікону літописні легенди пов'язували з історичними подіями, і, як не дивно, найменш урочистий і репрезентативний твір середньовіччя став певним символом російської державності.

Від стародавнього живопису ікони збереглися лише невеличкі автентичні фрагменти, але й вони свідчать про геніальність її автора. Рідкісний за рисунком лик богоматері не має прямих аналогій у староруському іконопису. Прекрасні обличчя Марії з мигдалеподібними очима, сповненими безмірного смутку, й голівка немовляти, яке пригорнулося до матері й охопило ручкою її шию. Ці дві голови, компо-зиційно й емоційно злиті воєдино, — один із найдраматичніших і найлаконічніших творів світового мистецтва.

Численними легендами у Київській Русі був овіяний Корсунь, і тому літописи постійно згадують про реліквії, про художні пам'ятки, які привертали до себе увагу. Відомо, що ще в 10 ст. князь Володимир, коли збудував у Києві Десятинну церкву, „украси ю иконами и поручи ю Настасу Корсунянину и попы корсуньския пристави служити в ней вдав ту все еже бе взял в Корсуни: иконы и сьсуды й кръсты'. Тоді ж із Корсуня було вивезено античну квадри у та мощі папи Климента, мозаїчне зображення якого не випадково за Ярослава Мудрого було включено до програми центральної апсиди Софії Київської.

Той факт, що багато староруських пам'яток протягом кількох століть іменувалися на Русі „корсунськими", свідчить про схиляння перед власне корсунськими зразками. Так називали й ікони з Новгорода, Москви („Петро й Павло", 11ст., „Устюзьке благовіщення", 12ст., „Микола Зарайський із житієм" тощо). Неабияке значення для розуміння шляхів розвитку давньоруського мистецтва має тільки-но знову введений у науку після реставрації дерев'яний рельєф „Георгій-воїн із житієм", який походить з балаклавського Георгіївського монастиря й був вивезений в 1778 році кримськими греками до Маріуполя (нині Жданов). Відомості про нього зустрічаються в літературі, починаючи з 1840 року.

Найстаріші давньоруські пам'ятки мистецтва позначені високим рівнем професійної майстерності й емоційною силою образної мови. Це можна відчути як у мозаїках і фресках Софії Київської, вишуканих мініатюрах Остро-мирового євангелія, так і в станковому малярстві. Стилістично споріднені між собою, вони вражають лаконізмом і лапідарністю форми, монументальним узагальненням, епічним ладом, який спостерігається не тільки в цілих живописних ансамблях, але і в кожному окремому творі.

Ці ж якості притаманні і відомій іконі „Георгій-воїн" 11—12ст. з Успенського собору Московського Кремля. Допоясне зображення Георгія уособлює молодого прекрасного воїна в панцирі. Він вражає античною красою просвітленого обличчя, ясністю відкритого погляду великих очей. Його велетенська, вдвічі вища від нормального зросту людини, постать із широко поставленими раменами, масивними, але пропорційними білими руками, що тримають зброю, сповнена богатирської епічності. Золоте тло відтінює чіткий силует і підсилює урочистість образу, в якому втілено


Сторінки: 1 2 3 4 5