Попри деяку, можливо, навіть підкреслену статику Георгія, в ньому відчувається внутрішній душевний рух. Цього досягнуто ледве вловлюваними прийомами асиметрії в конструктивно правильній за рисунком побудові обличчя, в нерівномірному розподілі на ньому світла, у зміщенні рум'янцю щік. І хоч обличчя та руки модельовані ретельно, волосся, однак, намальоване умовно: воно викладене кільцями, що нагадують раковини (особливість пам'яток даного періоду).

Історія цього твору невідома. Зважаючи на великі розміри ікони та її значимість, слушно припуститися думки, що вона була святинею одного з великих Георгіївських соборів. Таких протягом 11—12ст. було побудовано два: один — у Києві (він був патрональним храмом Ярослава Мудрого; освячений митрополитом їларіоном 1051 року), другий — у Новгороді (закладений 1119 року князем Всеволодом). Тільки в інтер'єрах подібних урочистих будівель можна уявити собі цей твір, пройнятий воістину билинною наснагою.

Не завжди є можливість точно встановити, хто був автором того чи іншого твору — приїжджий чи місцевий митець. Адже вже в 11 ст. Русь мала своїх славнозвісних майстрів, які користувалися популярністю й повагою. Серед них був і відомий художник Алімпій — живописець, який працював у монументальному й станковому малярстві. З його ім'ям гіпотетичне пов'язують ікону „Богоматір Велика Панагія (Оранта). Вона — яскравий зразок монументального стилю початку 12 ст.

На золотому тлі зображено величну постать Марії в позі Оранти зі Спасом Еммануїлом у лоні. Вона одягнена в темно-червоний мафорій і темно-зелену туніку, темпераментні бганки якої, відмічені золотавим світлом, виявляють об'єм її постави. Силует богоматері разом з мафорієм дзвоноподібно розширюється донизу, поволі розпластується й укладається на тлі, осяяний прямими смужками золотого світла, як і в мозаїчній „Оранті" Софії Київської. Але якщо остання, символізуючи „нерушиму стіну", виглядає при-садкувато, то Марія на іконі приваблює пропорційною маленькою голівкою і ще меншими руками (особливість, притаманна фрескам і мозаїкам Михайлівського Золотоверхого собору в Києві). Дрібні риси обличчя, трохи скошені очі, схожі за малюнком на очі св. Стефана михайлівських мозаїк, чітко окреслений правильний рот із припухлою верхньою губою надають її ніжному обличчю чарівності, навіть дещо світської жіночості. Щоб якомога більше зосередити увагу на образі, митець нарочито полегшує верхню частину ікони: до архангелів, розташованих у білих медальйонах по кутах ікони, він увів білі німби, білі дзеркала й лори. Так само, як у київських мозаїках, гармонія білого й золотого надає шляхетного ефекту колориту, посиленого білою лузгою, що облямовує ковчег.

Ікона гранично стримана за кольором, як і живопис Михайлівського Золотоверхого собору. В ній домінує червоний колір, що виступає в кількох тональних нюансах і напружено зіставляється з зеленим. Репрезентативність ікони посилена оздобленням убрання перлинами та коштовним камінням, мереживом килимка, на якому стоїть бого-матір і який, між іншим, декорований тими ж мотивами, що й вівтарна перегородка на михайлівській „Євхаристії".

У строкатій збірці колишнього Румянцевського музею Москви було знайдено шедевр давньоруського живопису — ікону „Архангел" 12 ст. Довгі роки ікона перебувала під пізнішими нашаруваннями і вважалася твором 17ст. школи Симона Ушакова. І хоч майже зовсім загинуло первісне тло (залишки зеленого кольору — живопис 17 ст.), добре збережена голова знайомить із творчістю талановитого художника середньовіччя. Створений ним образ сповнений глибокого почуття. Великі, надмірно побільшені очі задумливі й смутні. Глибока скорбота в них — основа емоційного впливу ікони, позначеної дивним лаконізмом форм. Малюнок голови чіткий і впевнений, рішуче й точно виліплене пензлем обличчя, обрамлене довгим волоссям, примхливо переплетеним і ніби перетканим золотими променями (звідки й назва ікони „Ангел — золоте волосся").

Безсумнівно, споріднена з „Архангелом" ікона „Устюзьке благовіщення" 12 ст. в обох схожі за типом і рисунком голови архангелів. У ній помітне відлуння елліністичного уявлення про форму: в статурній постаті Марії уважно простежено пластику тіла, так само точно відмодельовано й постать архангела. Але якщо густі червоні кольори мафорія й сині столи Марії надзвичайно багаті тонально, підкреслюють вагомість її постаті, то вохристі й зеленаві в світлі, ніби фосфоризовані, драперії Гавриїла створюють відчуття легкості. Рідкісна й іконографія композиції, в якій у лоні богоматері, за тканиною мафорія, зображена дитина. Невідомо, чи були первісне крила в архангела (ті, що зараз, відносяться до 16ст. і намальовані на новому левкасі)!2. Явно суперечить стилеві ікони яскраве зображення вгорі, в центрі, „вьтьхь дьнеми", занадто мажорне для стриманої паки, сцена сповнена тріумфу, стрімкого руху: і ангели в польоті, і апостоли в хмарах — усі вони різноманітні за позами, вигином крил, силуетом, витончені за кольором, завдяки чому горішня частина ікони звучить як оптимістичний хорал.

Надзвичайно по-різному потрактовані святі в іконах 12—13ст.: в образах одних зосереджено увагу на рисах аскетизму, що, очевидно, пояснюється зростанням значення монастирів у феодальному укладові держави, в образах інших підкреслено шляхетність, що цілком імпонує великокнязівському середовищу.

Найбільш візантійською з-поміж староруських ікон можна вважати оглавне „Моління" 12 ст. з Успенського собору Московського Кремля. У композиції, що зображує молодого Христа й двох архангелів по боках, вражає бездоганна чистота форми в рисунку, ніби карбованому й витонченому, чіткість кожної деталі, вишуканість колориту. Емоційний тембр ікони визначають задумливі обличчя архангелів, сповнені внутрішньої зосередженості, і мудрий осяяний лик Еммануїла.

Візантійською суворістю овіяний і образ Христа на лицевому боці ікони „Спас Нерукотворний" 12ст. теж із Успенського собору Московського Кремля, де були зібрані найшанованіші і наймайстерніші на Русі ікони.

У майже квадратне поле дошки твору