Покровителькою прядіння і ткацтва у Київській Русі була богиня Мокош, яку князь Володимир Святославович залучив до пантеону поганських богів. її зображено на знайденому фрагменті ткацького верстата. Наші предки поклонялися Мокоші, вірили в її допомогу і захист від злих сил тощо.

Копіткі процеси підготовки сировини, прядіння, ткання і завершальна обробка тканин відображені в численних народних повір'ях і обрядах, які дійшли до наших днів. Наприклад, цими заняттями заборонялося займатися в п'ятницю.

Численні археологічні матеріали про ткацтво Київської Русі доповнюються літописними згадками X—XI ст. Лляні й конопляні тканини господарського призначення називали-ся «узчина», «товстина», «ярич», грубе сукно натурального кольору — «сермяга», сірого кольору — «сірячина». У писемних джерелах XIII—XIV ст. зустрічаємо назви «чиновать», «бранина» («брань»), «набійка», які свідчать про володіння техніками узорного ткання, плетіння і обізнаність з допоміжними текстильними техніками. З розвитком продуктивних сил і поглибленням класового розшарування з-поміж селян вирізнялися найбільш здібні ткачі або й цілі родини ремісників, які спеціалізувалися на виготовленні сукон, полотен, скатертин, коців, крайок тощо. Крім власних потреб, їх виробляли на замовлення і на продаж.

Отже, починаючи з IX—X ст., на грунті домашнього традиційного заняття ткацтво перетворюється на окремий вид ремесла і співіснує у двох формах до наших днів. Ремісники продовжували жити по селах, але більшість з них селилися у містечках і містах поблизу торговельних шляхів, монастирів, феодальних дворів, фільварків, а також працювали у дідичів. Спочатку міські ремісники належали до привілейованої частини населення. З розвитком феодаль-них відносин вони потрапляли щораз у більшу залежність від двору — змушені були сплачувати податки власними виробами. Сільські ткачі відбували повинність здебільшого лляними і конопляними полотнами, скатертинами, руш-никами, деколи вовняними гунями (узорними покривалами, які виконували функції килима), попругами тощо, в той час як міські ремісники — переважно сукнами. Виділення міського ткацтва в окремий вид ремесла мало велике значення для удосконалення технології ткацького виробництва і поліпшення якості продукції. Завдяки під-вищенню продуктивності праці, розвитку виробничих сил, у зв'язку з заміною натуральної ренти на грошову змен-шилася залежність ткачів від феодалів, почало розвиватися вільне ремесло. Внаслідок цього у XIII—XVI ст. в Україні сформувалися такі ткацькі осередки, як Київ, Львів, Луцьк, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Судова Вишня, Креме-нець, Белз, Холм та ін.

Економічно незалежні міські ткачі, які набули професійної майстерності, стали об'єднуватися в окремі організа-ції — цехи. У XIV ст. вони існували в багатьох містах і містечках західних земель України: Самборі, Львові, Городку, Сокалі, Дрогобичі, Стрию, Судовій Вишні, Яворові, Щирці тощо. На початку свого розвитку цехова організація сприяла підвищенню продуктивності праці ремісників та удосконаленню технології. Цехи мали свої статути, привілеї, що регламентували діяльність своїх виробників. Цехові ткачі спеціалізувалися на виготовленні різних видів тканин та товарів (сукна, полотна, скатертин, обрусів, рушників, переміток, вибійки тощо). Вироби продавалися не лише на місцевих ринках, а й експортувалися. Ремісників, що не належали до цехів, називали «партачами». Вони мали обмежені можливості для праці та збуту своєї продукції. У XVII cт. на грунті цехів виникають нові форми організова-ного виробництва тканин — мануфактури, які проіснували до середини XIX ст. Вони діяли переважно в осередках, багатих на місцеву сировину.

На мануфактурах працювали наймані робітники, ручна праця яких поділялася на окремі процеси (прядіння, зсукування ниток, фарбування пряжі, ткання), що забезпечу-вало значно більшу рентабельність підприємств. Вони спеціалізувалися також на виготовленні окремих видів товарів (полотна, сукна, килимів, шовкових та позолочених тканин тощо).

Промислові суконні мануфактури у XVII—XVIII ст. були у Жовкві, Сокалі, Рогатині, Заложцях, Заліщиках, Минківцях, Голохвастах, Ярмолинцях, Деражні, Корці тощо. Полотняні мануфактури зосереджувалися головним чином на Поділ-лі — у Заліщиках, Потоці, Махнівці, Немирові та ін. Шовкові та зол ото литі тканини виробляли у Києві, Бродах, Лагодові, Сокалі, Міжгір'ї, Куткорі, Золочеві, Львові, Корці, Меджибожі, Немирові, Кам'янці-Подільському, Станіславові. Продукція цих підприємств мала значний попит на місцевих ринках та йшла на експорт. Однак розвиток промисловості та поширення значно дешевших тканин фабричних підпри-ємств зумовили поступовий їх занепад, а в середині XIX ст. — й припинення існування цехів та мануфактур. Мануфактури були перехідною формою організації праці від цехів, дрібного ремісничого виробництва, до машинної капіталістичної промисловості. Отже, протягом віків пара-лельно з домашнім виготовленням тканини виробляли в цехах (починаючи з XIV ст.), у мануфактурах (з XVII до середини XIX ст.), на фабричних підприємствах (XIX—XX ст.). Селянські ткацькі промисли кінця XVIII — початку XIX ст. зберігали ще багато рис, харак-терних для періоду натурального господарства. Вони базувалися на переробці власної сировини. В осередках, розташованих поблизу промислових центрів і торговельних шляхів, усе більше тканин вироблялося на збут. З другої половини XIX — на початку XX ст. тканини виготовляли в домашніх умовах, у системі промислів і промислового виробництва. Найбільшого розвитку ткаць-кий промисел цього часу набув у центральних районах України, особливо на Лівобережжі. Однак промислові тканини поступово стали витісняти народні. Тому наприкін-ці XIX ст. робилися спроби активізувати розвиток народ-ного ткацтва. В центральних і східних областях Украї-ни — Переяславі-Хмельницькому, Решетилівці, Кролевці, Дігтярях при губернських земствах організовано зразкові ткацькі майстерні та школи. На Поділлі, Волині, Галичині та Буковині засновано ткацькі товариства, при яких теж існували школи та майстерні. Вони відігравали прогресивну роль у збереженні та примноженні місцевих традицій, але не здатні були вплинути