Українське мистецтво паперу

В сучасному українському мовленні існують певні стереотипи щодо вживання термінів «рисунок» і «малюнок». Слово «рисунок» часто сприймається українцями як русизм, хоча воно походить від слова «риса» (російською – «черта»). У свою чергу, в Україну термін «рисунок» потрапив приблизно в XVІ столітті з Польщі («rysunek»). А от слово «малюнок» вважається натомість питомо українським. Та це, знову ж таки, не зовсім точно: воно запозичене через інші слов’янські мови з німецької – «malen», що означає «креслити», «позначувати», «фарбувати», «малювати». травень

Споконвічним терміном, який слов’яни використовували для означення процесу зображення, було слово «писати». В цьому нема нічого дивного, адже й літери на початку виникнення писемності саме «виписували», «вимальовували». Лише набагато пізніше, після того, як у кінці XV століття було винайдено друкарство, кількість писемних людей значно збільшилася, і виник так званий скоропис, дієслово «писати» набуло сучасного значення. Приблизно тоді у слов’янських мовах укорінюються запозичені з романо-германських «рисувати» й «малювати». Та первісне значення дієслова «писати» збереглося і в сучасному мовленні: слова «писанка», «розпис», зрештою, «живопис» походять від того самого, давнього, «писати».

Цікаво, що сучасне слово «художник» має цілком слов’янські корені, але фактично повністю змінене значення: воно походить від давньослов’янського «хждогъ» (однокореневе – «хждожьство» – мистецтво), що означало «розумний, розсудливий, досвідчений».

Таким чином, рисунками називають графічні твори, виконані переважно рисами, штрихами та лініями. Малюнками ж називають такий тип рисунка, який має в основі не риси, а великі тональні плями і є проміжною ланкою між рисунком і живописом. Як правило, це твори, виконані пензлем рідкими рисунковими матеріалами: бістром, сепією, аквареллю, гуашшю тощо або з використанням розтушовування.

Рисунок лежить в основі усіх образотворчих мистецтв, одночасно він є самостійним видом мистецтва, який називають «станковим рисунком». Найперші станкові європейські рисунки в сучасному розумінні відносять до початку XV століття. Гуманістичні принципи Раннього Ренесансу, нові уявлення про світ та природу, антропоцентричність мистецтва та його зверненість до людини, – все це сприяло становленню рисунка як окремого виду мистецтва. Як підкреслюють дослідники рисунка старих майстрів, величезну роль у цьому процесі відіграла поява чудового матеріально-технічного винаходу або нововведення – високосортного ганчіркового паперу, придатного і для друку, і для письма, і для рисунка, а головне – набагато дешевшого, ніж пергамент, на якому рисували раніше. Через цю основу, що стала єдиною для станкового рисунка, його іноді називають мистецтвом паперу.

В Україні історія розвитку станкового рисунка має свої особливості. Хоча початок його формування як виду мистецтва відносять до XV століття, в наших музеях та колекціях немає творів українського рисунка аж до ХVІІІ століття. Чому вони не збереглися? Адже розквіт рисунка як складової частини графіки був обумовлений виникненням і швидким розвитком друкарства: з XVІ століття всі гравюри в українських книгах виконувалися на основі заздалегідь створених рисунків. Чому ж жодна друкаря не зберігала підготовчих рисунків, окрім творів найвидатніших майстрів, таких, як О.Тарасевич?

Причина цього має два корені. Поперше, українське образотворче мистецтво одержало у спадок ідею внутрішнього рисунка від Візантії й Київської Русі. Рисунок був невід’ємною частиною онтологічного світогляду. Вважалося, що малювання ікон перейнято не лише від перших іконописців, а навіть від самого Ісуса Христа. Тому в цьому мистецтві нічого додавати та віднімати. Його можна лише повторювати. Рисунки таких видатних митців, як Л.Тарасевич та Г.Левицький, слугували, власне, еталонами для наслідування і набували статусу мистецького оригіналу не лише у графіці, а й у живописі та скульптурі. Отже, на Україні Ренесанс зароджувався за цілком інших обставин. І хоча загальний суспільний розвиток відбувся із незначним відставанням від процесів, які переживала Західна Європа, традиції саме образотворчого мистецтва мали настільки міцні корені, що українські митці аж на три століття пізніше за художників ренесансних країн визнали рисування з натури «важливішим за всі зразки».

По-друге, висхідний культурний розвиток Київської Русі, який уже в ХІ столітті дав перші паростки гуманістичних ідей, перервала татаромонгольська навала. Наприкінці ХІV століття значна частина українських земель входила до складу Великого князівства Литовського, а з другої половини ХVІ століття – до складу Речі Посполитої, польсько-литовської феодальної держави. За сфери впливу активно боролися католицьке, уніатське, протестантське віровчення. Поразка козацтва у національно-визвольних війнах ХVІІІ століття призвела до зміни окупаційного режиму: до польського додавався ще й російський, і, як виявилося, набагато жорстокіший і цинічніший. Безумовно, ні Литва, ні Польща, ні Росія не тільки не були зацікавлені у збереженні культурних надбань поневоленого народу, але й нищили будь-які прояви національної самобутності шляхом заборони мови, козацької героїки, шляхом нав’язування культури панівної нації. У ХVІ столітті в Італії письменник-художник Джорджо Вазарі об’єднав величезну колекцію рисунків у серію томів під назвою «Книга рисунків». Це знамените свідоцтво невичерпного інтересу до оцінки та зберігання рисунків, виконаних на папері. В Україні ж у цей час панувала доба Руїни: за постійних війн і міжусобиць палають села і монастирі, а феодально-католицька реакція нещадно бореться з проявами ренесансної культури. Протягом наступних століть кількість європейських колекцій збільшується, суспільство починає усвідомлювати необхідність зберігання скарбів мистецтва. А в Україні натомість – заборона «малоросийсского наречия»,