В цьому полягає ще одна вагома причина затримки розвитку «мистецтва паперу» в Україні. Якщо в Італії перша папірня була заснована у м. Фабріано 1240 року, то в Україні – лише 1522 року (м. Янів). Отже, поява паперу, яка сприяла виникненню великої кількості рисунків у період Відродження в Західній Європі, відбулася в Україні із затримкою аж на три століття. Безумовно, в Україну завозився папір з-за кордону, але він був надзвичайно дорогий і, звісно, не міг стати тим поштовхом для розвитку рисунка, яким він став після заснування власного виробництва.

Таким чином, якщо у Європі папір почав вироблятися у середині ХІІІ століття, а перші паростки рисунка з’явилися лише на початку ХV століття, то не дивно, що в Україні процес відбувається у відповідних хронологічних рамках: заснування паперового виробництва – початок ХVІ століття, а перші станкові рисунки з’являються через півтори сотні років – у середині ХVІІ століття. Чимало старих рисунків ХVІІ-ХVІІІ століть пов’язано з Київською академією, де малювання викладалося нарівні з іншими науками.

Знаною і сильною була іконописна майстерня Києво-Печерської лаври – перша фахова художня школа, де рисункові приділялася велика увага. До нашого часу дійшли сотні рисунків, виконаних вчителями та учнями малярні. Зшиті у спеціальні альбоми, вони називалися «кужбушки» (від німецького «куншти, кунтшбухи»). З них, тобто з ХVІІІ століття, зазвичай починають історію становлення українського рисунка як окремого виду мистецтва. Невеликі за розмірами, ретельно і з любов’ю випрацювані, багато з них є справжніми шедеврами, які гідні стін найкращих музеїв.

Вищих художніх закладів в Україні не існувало аж до середини ХІХ століття, тому обдарована українська молодь їхала навчатися до академій мистецтв Петербурга, Кракова, Мюнхена. На жаль, багато учнів не поверталися на Україну: А. Лосенко з Глухова, який став засновником російської школи рисунка, В.Боровиковський із Миргорода, Д.Левицький із Києва, І.Мартос з Ічні, К.Головачевський, І.Саблучок (Саблуков) та інші, що залишилися назавжди в Петербурзі.

Незважаючи на це, саме в ХІХ столітті могутній талант Тараса Шевченка заклав той фундамент, на якому міцно постало мистецтво українського рисунка. Його послідовники К.Трутовський, І.Соколов, Л.Жемчужников розвинули основи, закладені великим майстром, і підняли «мистецтво паперу» на якісно новий рівень. Видатними майстрами рисунка, які володіли різноманітними техніками, були В.Штернберг, А.Горонович, І.Сошенко, В.Орловський.

Злам ХІХ-ХХ століть характерний появою в українському мистецтві потужних постатей, прекрасних майстрів рисунка з вищою академічною освітою. Серед них – І.Їжакевич, М.Пимоненко, П.Мартинович, О.Сластьон, М.Самокиш, М.Мурашко, С.Васильківський, О.Курилас, О.Кульчицька, М.Ткаченко, Д.Безперчий, а також О.Архипенко, що народився і навчався в Києві, – митець зі світовою славою, творчість якого мала великий вплив на розвиток мистецтва Західної Європи й Америки ХХ століття. Ці імена – стовпи українського мистецтва. Вони здійснили справжній прорив і вивели вітчизняне мистецтво рисунка на світову арену. На створеному ними підґрунті розквітла плеяда видатних майстрів ХХ століття.

1917 року була заснована Українська академія мистецтва. Першими викладачами тут були провідні майстри, які здобували освіту в Петербурзі, Кракові, Мюнхені й Парижі: Ф.Кричевський, М.Бойчук, Г.Нарбут, О.Мурашко, М.Жук, А.Маневич. Їм було притаманне спільне прагнення – поєднати давні традиції українського мистецтва з новими відкриттями європейських художніх течій. Протягом років існування Української академії мистецтва рисунок викладали такі знані професори, як М.Дерегус, С.Григор’єв, К.Єлева, В.Касіян, Г.Меліхов, І.Плещинський, К.Трохименко, О.Шовкуненко.

ХХ століття – це період стрімкого розвитку українського рисунка. Майстри як авангардних, так і традиційних течій у своїй творчості звертаються до станкового рисунка, збагачуючи його новими технічними знахідками та пластичними рішеннями. Головною рисою європейського й українського рисунка ХХ століття стає інтелектуалізм. Він вимагав і нових методів – не натурного рисування, а осягнення структурних закономірностей, що спричинило появу нових засобів – узагальнення події чи предмета майже до рівня знака. Таким розуміли рисунок на початку століття О.Богомазов, В.БураМацапура, Г.Нарбут, Ф.Кричевський, М.Бойчук та його послідовники, а у другій половині століття – вже на дещо іншому рівні – Г.Якутович, С.Подерв'янський, Ю.Химич.

Середина ХХ століття позначилася в українському рисунку (як і в усьому образотворчому мистецтві) сильним сплеском «соцреалізму», причому в найкращих його традиціях. Для В.Болдирєва, В.Куткіна, Г.Меліхова, О.Фіщенка та багатьох інших українських графіків рисунок був, мабуть, найменш заідеологізованою цариною мистецтва. Тому «соцреалізм» у ньому був саме реалізмом – якісно і професійно виконаними натурними творами. У другій половині століття працюють художники-авангардисти С.Панич, О.Тістол, О.Сухоліт, роботи яких відомі далеко за межами нашої країни.

На іншому полюсі графіки ХХ століття – рисунок, який прагне відтворити приховану атмосферу сутності, схопити духовну еманацію явищ та предметів, наче те енергетичне поле, яким вони оточені. Між цими полюсами і розміщується увесь різноманітний спектр рисунка ХХ століття, який позначений такими іменами, як П.Волокідін, А.Кокель, О.Павленко, Ю.Бондаренко, В.Бистряков, А.Чебикін, М.Попов, М.Стороженко, Н.Ніколайчук та багато інших. Протягом ХХ століття рисунок не лишався поза увагою майстрів усіх видів образотворчого мистецтва: і графіки, і живопису, і скульптури.

За три сотні років український рисунок пройшов великий шлях від допоміжного засобу, вивільнився із залежного становища від живопису, гравюри, книжкової ілюстрації й став нарівні з іншими видами образотворчого мистецтва. При цьому він зберіг свою унікальність, особливу структуру художнього образу. Співіснування