РОЗДІЛ І.

1.1. Художники-ілюстратори видавництва

Єрко Владислав

Ігнащенко Оксана

Джанікян Арсен

Василенко Анатолій

Гапчинська Євгенія

Гаркуша Віктор

Голозубів Володимир

Ковальчук Вікторія

Колпакова Наталя

Віта Конотоп-Хайдурова

Лавро Кость

Максим Паленко

Пальчун Вікторія

Петренко-Заневський Олег

Рубановська Олена

Савченко Сергій

Семерня Олесь

Ус Софія

Харченко Володимир

Штанко Катерина

РОЗДІЛ ІІ.

2.1. Єрко Владислав

Визначний майстер української книжкової графіки.

Народився в Києві. Навчався на кафедрі «Мистецтво книги» Київського Поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (1984-1990). Член Спілки художників. Працював у жанрі кіноплакату. Володар 2-ї премії Московського Міжнародного конкурсу плакату (1987). У книжковій графіці працює з 1989 року. Ілюстрував твори Джонатана Свіфта, Умберто Еко, Гофмана, Розендорфера, Кастанеди, Германа Гессе, Пауло Коельо та інших.

Владислав Єрко — переможець низки престижних художніх та книжкових виставок, володар титулу «Людина книги» як найкращий художник 2002 року за версією московського «Книжкового огляду». Загальне визнання отримали його ілюстрації до книг Пауло Коельо та андерсенівської «Снігової Королеви», яка на всеукраїнському конкурсі «Книга року» завоювала Гран-прі як найкраща книга 2000-го року та титул «Найкраща дитяча книжка-2006» (США). Всесвітньо знаменитий Пауло Коельо про Єркову «Снігову Королеву» сказав так: «Це найдивовижніша дитяча книга, яку я бачив у своєму житті». Книгу видано у багатьох країнах світу: від Великої Британії — до Південної Кореї та Австралії. У 2004 році ілюстрована Владиславом книжка «Казки Туманного Альбіону» здобула перемогу на всеукраїнському конкурсі «Книжка року-2003».

Художник Владислав Єрко — не публічна людина. Незважаючи на те, що куди більш розкручені колеги називають його найкращим у своєму професійному цеху, а видавці пишаються тим, що він працює саме з ними. Дитячі книги «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» в оформленні Єрка регулярно здобувають всеукраїнські та міжнародні призи, а видавництво «Софія» випустило альбом його ілюстрацій до Пауло Коельо, які сам письменник вважає найкращими у світі.

Що ж до освіти, то Владислав Єрко не закінчив Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова.

Із інтерв’ю

Як сталося, що ви залишилися без диплома? —

Нічого гарного в цьому немає, суто щенячі прояви натури. Я не дуже любив носити викладачам переддипломні або курсові ескізи, що здалося їм ознакою зазнайства, і якось пролунала фраза: мовляв, Єрку, не бачити тобі Спілки художників, якщо не принесеш наступного тижня ескізи диплома. А я з другого курсу був членом спілки, і мені здалися непорядними такі розмови. Отже, я не став захищати диплом із одномоментних нісенітних міркувань. На щастя, за подальші роки жодному замовнику не спало на думку поцікавитися моїми кірочками. —

Ви дуже скептично говорите про свої перші роботи в ілюстрації. Чому? —

Я не тільки про перші говорю скептично, а й про останні також. Любов до себе — не дуже цікава річ. Я отримую задоволення у процесі роботи, це схоже на наркотичний кайф: я ніколи нічого такого й не пробував, але, гадаю, схоже. А все, що відбувається потім, мене не дуже цікавить, я навіть намагаюся не слухати й не читати думки інших стосовно цього. А вже що я сам думаю... та мені іноді легше роками не дивитися на власні книжки, щоб не червоніти. Не хочу здатися самоїдом — я просто працюю й одержую задоволення, на цьому коло замикається. —

Ви завжди читаєте книжки, які збираєтеся ілюструвати? —

Так, навіть якщо вони жахливі й дурні. Нині цього вже немає, а раніше, наприкінці радянської епохи, було скрізь і поруч. Багато видавництв довгі роки жили за радянською схемою, коли потрібно було видавати низку авторів лише тому, що вони — члени Спілки письменників і пишуть книжки потрібні, виховні. Ці книжки йшли в макулатуру практично з фабрики, не доходячи до прилавка. —

Взагалі текст для вас багато значить? —

Колись мій викладач Борис Васильович Валуєнко казав, що добре проілюструвати можна все: військовий статут, книгу про поршневі двигуни... До речі, тоді було повнісінько зразків такої роботи. Як можна було примудритися добре проілюструвати «Капітал» Карла Маркса? Це зробив Кузнєцов і здобув міжнародну премію. Таке могло відбуватися лише в ті часи. Звісно, хочеться мати в роботі гарну книжку. Слава Богу, настав час, коли ти не робиш того, що не до душі. —

Коельо ви любите? —

Чесно? У мене дуже двоїсте ставлення до цього письменника. Він гарний учитель. Він зумів знайти слова, щоб звернутися до людей з ідеями, яких вони не почули б у чийомусь іншому викладі. Він влучає у болючі точки багатьох, зокрема й у мої. З іншого боку, я розумію, що до високої літератури його книжки мають дуже віддалене відношення. Це не Борхес, не Маркес, не Кортасар, не Гессе... У своїй останній книзі «Заїр» Коельо пише, що він утомився від письменників, у яких на першому місці форма, а всередині порожнеча. Йому подобаються автори змістовні, котрі пишуть про щось важливе. Я з ним не згоден: принаймні в образотворчому мистецтві форма є носієм усього. Зміст без форми не має ніякого значення, хоч би яким корисним він був. —

У ваших ілюстраціях навіть до дитячих книг усе більше символічних, філософських речей. Для Вас це важливо? Чи на першому плані все-таки художні завдання? —

Я не намагаюся навмисне нашпигувати книжку якимись кодами, символами, знаками, мандалами та проявами герменевтичних знань. Але коли ти занадто довго сидиш над ілюстрацією, а я не працюю швидко, саме собою виходить, що в зброю починають вплітатися якісь розенкрейцерські символи тощо. Багато чого з того, про що я в той момент думав,