Доводиться чути: чи потрібно перевантажувати дитину зайвою не зрозумілою їй інформацією? Я по собі знаю, що нічого зайвого в дитинстві не буває. Краще, щоб книжка була «на виріст», ніж зліпити щось а-ля «Веселка» в її найгірші часи, коли дитині в три роки вже нічого там розглядати. Мені здається, діти — куди доросліші істоти, ніж дорослі, тільки по-іншому. Орієнтуюся на себе в дитинстві. Не такою вже я був інтелектуальною дитиною, але, здається, світ тоді сприймав набагато складніше, цікавіше й небанальніше, ніж зараз. Тепер цього страшенно не вистачає. —

Скільки часу у вас витрачається на таку книгу, як «Снігова Королева» або «Казки Туманного Альбіону»? —

Важко сказати, адже поруч не стоїть годинник шахіста. Поки я працюю над «Сніговою королевою», паралельно зроблю десяток обкладинок або кілька менших книжок. Я ніколи не працював над однією книгою від першої сторінки обкладинки до останньої. У середньому йде років зо два. Якби я сидів лише над цією книгою, вона б зайняла, можливо, рік або менше. —

Іван Малкович дає вам цілком фантастичні бонуси як видавець — художнику. Ви не зловживаєте? Трапляються виробничі конфлікти? —

Конфлікти в нас спалахують раз на місяць точно. Раніше траплялися частіше, а зараз ми вже практично стали рідними людьми: нічого схожого в мене більше ні з ким поки не виникло. Однак усі художники лаються зі своїми видавцями, сперечаються про смаки або якісь пріоритети. Малковичу дуже важливо продавати свої книги. Тому він сам собі служба Геллапа і Центр Разумкова: йде з моїми ілюстраціями на Бессарабський ринок і запитує в м’ясних рядах: «Що вам більше подобається — ця ілюстрація чи ця?» І бабусі, котрі взагалі забули, як виглядають книги, кажуть: «Оця краща!» Запитає чоловічу хорову капелу, всіх басів і підбасків. І потім ця колективна думка обрушується на непідготовленого художника. І мені потрібен якийсь час, щоб отямитися.

Я знаю, що не буває роботи, яка могла б змусити тебе встати в третю позицію і сказати: «Звід-си не можна висмикнути жодного штриха!» Весь мій досвід свідчить про те, що будь-яку ілюстрацію можна зробити тисячею різних способів, і невідомо, який із них виявиться кращим. —

Над чим зараз працюєте? —

Для «Софії» готую чергового Коельо. Для Малковича — «Маленький принц|Маленького принца». Хочеться зробити його не так, як це робили до мене. —

У «Маленькому принці» зазвичай використовують ілюстрації самого Екзюпері... —

Від цього нікуди не дінешся. Але з ілюстраціями Екзюпері книга має досить камерне звучання. Вони милі, безрукі, наївні, добрі, але використовувати лише їх — закрити хвіртку до цієї чудової казки. Наскільки я знаю, перекладачка Екзюпері Нора Галь була прибічником саме такого ілюстрування: малюнки автора й нічого більше. Мені здається, ніхто не має права оголошувати таку монополію. Принаймні сам Екзюпері щодо цього нічого не казав. Його малюнки обов’язково будуть присутні у первинному вигляді, але не як частина кольорових ілюстрацій, їх буде вкраплено в текст як не дуже вправні замальовки льотчика. —

Ілюстрацію все-таки сприймають як щось прикладне, не самодостатнє. У вас не виникало бажання піти в «чисте мистецтво»? —

Це те, що шкребеться щодня. Коли працюєш над книгою, повз тебе весь час проносяться картини, графічні листи, офорти, яких ти не зробив. Гадаю, це відбувається з кожним художником. Знаю, що багато живописців почухують потилицю: так хочеться іноді зробити гарну дитячу книжку... Кількість образів, що миттєво постають в уяві, перевищує фізичні можливості художника. Чітко знаю, що я насамперед ілюстратор, це в мене вийде трохи краще, ніж якби я займався паралельними жанрами в образотворчому мистецтві. —

Чи надходять до вас пропозиції від видавництв із далекого зарубіжжя? —

Так, причому від видавництв глобального рівня, американських, італійських, австрійських... Скажу відразу: нецікаво. Плюс ставлення до художника з пострадянського простору. Телефонують: «Ми вітаємо вас! Ви удостоїлися великої честі, ваша книга, можливо, буде видана в нас на початку наступного року!» — «Пробачте, але ж ви не розмовляли ні зі мною, ні з Малковичем...» — «Ну, це все нюанси. Ви розумієте, з ким ви спілкуєтеся?! Це ж ми!!! — і по буквах називають своє глобальне видавництво. — І ми навіть готові заплатити вам гроші». Називається сума... Як казав Віцин, «я на русалках більше зароблю». Я кажу: «Ви знаєте, наскільки мені відомо, у Європі та Штатах зовсім інші розцінки». — «Ми розуміємо, але ж ви початківець, ви ж навіть не з Росії, ви з України! Ми правильно зрозуміли? Київ — це ж Юкрейн?» Я відповідаю: «Вибачте, я зворушений, але я дуже зайнятий, до побачення». Вони телефонують наступного дня і називають суму втричі вищу. Але бажання працювати це не додає.

Крім того, мене бентежить відсутність замовника у фізичному вигляді. Я не можу працювати з людьми, яких не відчуваю. Я зустрічав у своєму житті достатню кількість прожектерів, які казали: «Славку, це класно, видаватимемо!», а потім усе провалювалося. Кілька моїх книг, зокрема, «Снігова Королева» та «Казки Туманного Альбіону», були реалізовані через багато років, пройшовши крізь безліч людей, які не впоралися з ними. —

Яким чином ви вирішуєте питання захисту авторських прав? Була історія з «Тарасом Бульбою», «Снігову королеву» багато хто використовує, особливо перед Новим роком... —

З «Тарасом Бульбою»