сорочки – також характерна ознака гуцульського народного вбрання і вихідна позиція формування комплексу. Довгу, до колін, сорочку одягали поверх штанів, і вже по ній стан оперізували шкіряним поясом та надівали тобівку чи калитку. Ношення пояса чи тобівки на сорочці – характерна ознака гуцульського чоловічого строю. Пояси були різноманітні, їх старанно виготовляли, про них дуже дбали в ношенні. Шкіряні пояси чоловіки робили для себе самі. Всередину між паси пояса можна було покласти гроші, гаманець, люльку, кресало та інші дрібні речі, які потрібно мати, особливо в дорозі. Шкіряні пояси виділяються великою кількістю оздоб з білого і жовтого металу. Поверх широкого пояса гуцули носили ще й пояс з металу - резіть, ретязь. Не менш різноманітними були й вовняні ткані пояси - широкі й вузькі, викінченими тороками чи китицями, різнобарвні, яскраві, ошатні.[3]
Одяг гуцула доповнювався також тобівками, ташками, порохівницями, гаманцями і карбачом. Тобівки були квадратної або завкругленої форми , одна сторона яких повністю покрита тисненою мідною бляхою чи облямована і поділена бобриками на поля , або набита мідними “ціточками”. Накривка “новітньої” торби вибина нейзільберовими “писаними бовтиціми” і “бобриками”. Плоскі ташки квадратної форми були компонентами костюму, інколи в них зберігали гроші, цінні папери. Відомими майстрами по виготовленню “старосвітських” і “новітніх” торб були Федір Якіб’юк та Никола і Дмитро Дудчаки. Деякі майстри підписували свої вироби, як от, наприклад, напис на тобівці “Петро Процюк, син Василя в Криворівні”.[9]
Поверх сорочки, пояса і тобівки одягали хутряну безрукавку-кептар. Це найважливіша плечова ноша, яку гуцули, чоловіки, жінки і діти, що називається, не скидали з плечей. Виготовляли їх з добре вироблених шкур. Шкіру залишали білою, добре відбіленою. За незмінності форми існує багато різновидів кептаря, так що сторонньому спостерігачеві здається, ніби вони всі різні. Оздоблення і колорит кептарів створюють їх локальні різновиди. Та якими різноманітними не були кептарі при спеціальному пригляданні до них, кептар є кептарем – незмінна, яскрава і самобутня складова частина гуцульського традиційного народного строю, і вже тільки по кептареві гуцула можна пізнати скрізь, навіть на іншому континенті.
Штани, сорочка . тобівка й пояс з кептарем (звичайно ж, і постоли з капчурами) – це вже комплекс вбрання, первинний і найуживаніший, побутовий. Так вбирався гуцул щодня, в теплу і холодну пору року, тільки в холодну поверх кептаря одягав верхній одяг.
Найпоширенішою сукняною верхньою одіжжю є сердак. Сердаки побутували по всій Гуцульщині як чоловіче і жіноче вбрання, лиш у кожній місцевості був переважаючий колір та дещо відмінне оздоблення.
Характерним показником регіонального комплексу чоловічого гуцульського вбрання є головні убори. Гуцули не стригли коротко волосся. І старші чоловіки, і парубки носили довге, до плечей, волосся, розчесане на проділ. Головні убори чоловіків на Гуцульщині були дуже нарядними. Влітку гуцули носили крисаню – чорний фетровий капелюх. Тулію його кілька разів обводили тасьмою, додаючи різнобарвні шнури-черв’ячки. За обвідки встромлювали перо павича, часом замість одного пера тут кріпився «готур» – велика прикраса.
Зимою носили кучми – шапки з овечого хутра; клепані – із сукнями або шкіряним верхом; джумері – з чорного смужку.
Традиційне взуття гуцулів – чоловіків, жінок, дітей – також старовинне і незмінне. Це саморобні гостроносі постоли з грубої шкіри. Постоли – загальнослов’янська форма взуття, відома з курганних поховань І тисячоліття нашої ери. Виготовляли постоли з вологої шкіри, користуючись ножем, долотом. Цей простий вид взуття не шили, а стягували. На Гуцульщині й по нині зберігся термін, що точно відбиває спосіб виготовлення – “морщити постоли”. Традиційними, широко відомими є святкові постоли із світло-жовтої шкіри з гострими, задертими догори носками. Ця форма свідчить про древність даного виду. Вона нагадує, як писав Я. Головацький, середньовічне взуття.
Комплекс святкового, прилюдного вбрання гуцулів складається не тільки з покращеної одежі, багатше й пишніше оздобленої, а й з великої кількості додаткових прикрас та доповнень. Серед них обов’язковими, традиційно звичними були вовняні і шкіряні сумки. Вовняні тайстри та дзобанки - ткані в смужку або клітинку, квітковані й з орнітоморфними мотивами. Носили через плече на тканих з різнокольорової вовни поясах. Шкіряні тобівки, ташки оздоблювали накладками з орнітоморфними або зооморфними мотивами, металевими ґудзиками та капслями так само старанно оформленими, як і пояси. Носили через плече на ремінних поясах. Святково вбранні гуцули носили в руках декоровані топірці і палиці.
Додатковими прикрасами були також персні, застібки до одягу, ланцюжки-ретязі, нагрудні хрестики, медальйони. Всі ці вироби вони виготовляли своїми руками в домашньому господарстві, вкладаючи в них душу і художній хист.
Різновид майстерності - ткацтва, шиття, обробки металів і шкіри з'єдналися в гуцулів у дивній композиційній цілісності, щоб створити цілісний, неповторний у своєму декоративному звучанні вигляд національного костюма.
Хоча костюм у його класичному виді, із усіма необхідними в старовину атрибутами, тепер зустрічається рідко, національні традиції в цій області далеко не втрачені. Жінки як і раніше прикрашають сорочки тонкої вишивкою, досі живе майстерність виготовлення узорчатих частин одежі, взуття, ременів, сумок, декорованих металом.
Про свій костюм горяни говорять, що він підкреслює в гуцула чоловічність, у гуцулки - красу. Народні уявлення про образ чоловіка пов’язані з хоробрістю та вдачею. [10] Чи не цих рис додавали його високій статній фігурі широкий ремінь, сокирка, зброя, порохівниці, тобівки тощо.
Розділ 2. Художньо - стильові особливості тобівок на Гуцульщині
Класифікацію народних виробів зі шкіри