Із шевського товару крім взуття народні майстри виготовляли ще ремені, сумки, гаманці та інші дрібні вжиткові вироби. Найдавнішими центрами виготовлення виробів з “ременю” у кінці ХІХ- на початку ХХ ст. на Гуцульщині були Косівщина (Річка, Снідавка, Брустори, Шепіт, Уторопи, Косів),Верховина (Криворівня, Красноїлів, Голови).

Відомими “на всі гори”, як кажуть літні гоцули, було мистецтво І. Д. Кіщука (1874-1945) із с.Річки та Ф. Якіб’юка (1877-1959) із с.Снідавки. Нині їх вироби зберігаються у музеях Івано-Франківська, Коломиї, Косова. Провідними гуцульськими майстрами художньої обробки шкіри були також Теодор Мегединюк, Михайло Мартищук, Микола Медвідчук, Степан і Дмитро Пітеляки із с.Річки, Никола Дудчак і його син Дмитро та Лук’ян Миклащук із с.Брустори, Микола Вінтоняк з Косова, Лукин Якіб’юк із Снідавки. На Верховині відомі майстри – Процюк (Криворівня), Іван Миронюк (Красноїлів). [7]

Художня довершеність виробів народного мистецтва великою мірою є наслід-ком глибокого розуміння майстром пластичних можливостей матеріалу. Що-разу в його руках народжується маленьке диво, тому що в самому процесі праці матеріалізуються не лише професійні навички майстра, але і його поетичне сприйняття світу, невичерпна фантазія. Народні майстри - тонкі й чуйні худож-ники. Вони добре розуміють, що мистецька річ цінна творчою фантазією, та-лантом, а не підробкою під багатий матеріал. [11]

Характер художнього вирішення тобівки у процесі історичного розвитку безперечно, зазнавав змін, удосконалювався, відповідно до пануючих на певному періоді понять про красу. Водночас важливу роль тут відігравав фактор традиційності. Нарядність тобівки не обмежувалася лише декором, а проявлялася також у формі, конструкції, розмірах.

2.1 Типи та форми тобівок

Значне поширення в цьому етнографічному районі мали також чоловічі юхтові “тобівки” (“табівки”) – плоскі сумки (26х21х3 см; 27х24х2,5 см) на довгому ремені. Вони були розраховані на зберігання і транспортування дрібних повсякденних предметів. Вони доповнювали чоловічий одяг і у значній мірі декоративне призначення.

Тобівки протягом ХІХ ст. зазнали певних змін у формі та оздобленні. Давніші, так звані “старовіцькі”, були розміром близько 26х22х2 см., прямокутні, з кришкою, яка закривала всю передню частину корпусу.

У кінці ХІХ ст. ці тобівки змінились на півкруглі, менші за розміром, але місткіші за рахунок збільшення їх ширини. Далі ця форма стійко зберігалась. [7]

Різновидністю чоловічих шкіряних торбин були поширені на Гуцульщині “ташки” та “порошниці”, так їх називали у Верховинському районі. Ташки були невеличкі (16х13 см), зовсім плоскі (2,5-3 см) чоловічі шкіряні сумки на довгому ремені. У ташках іноді зберігали документи, загалом же вони служили “для гонору”. Їх носили тільки у святкові дні, через плече, навхрест до тобівок. [12]

Крім традиційних чоловічих, в перших десятиліттях ХХ ст. для міських жителів і туристів почали виготовляти жіночі тобівки з кольорової шкіри, орнаментовані подібно до кептарів.

Також виготовляли калитки з тонкої юхти, які мали форму невеличкої торбинки, стягненої у верхній частині ремінцем. Їх ще називали “мошонки”, багато оздоблювали китицями, наперстками, капслями.

2.2 Орнаментальні мотиви та сюжетні композиції

Орнаментальні мотиви й увесь декор в цілому поступово ускладнювався залежно від техніки виконання і матеріалу. Орнаментальні мотиви, виконані в техніці холодного чи гарячого тиснення металевими або дерев’яними штампами, мали свої особливості, що диктувалися до певної міри способом їх виконання. Найбільш поширеними були сюжетні узори: біля дерева два олені, звернені один до одного, або сцени полювання.

Ці та подібні сюжети не позбавлені міщанських впливів, тому хист майстрів виявлявся більше у досконалій техніці декорування та формі виробів. [7]

Працюючи в основному на місцевого споживача, народні майстри користувалися апробованими узорами, які переходили з роду в рід, від майстра до майстра, але це не позбавляло кожного з них від індивідуальності. Отже, орнаментально – композиційні рішення глибокими коріннями вростали в місцеве народне мистецтво. В. Шухевич писав, зокрема про художню мову гуцульського мистецтва: “ В ній лежить традиція артистизму цілого народу, який переховує не тільки взори, але й різнорідну техніку... форму прирядів і приряди “. У кожному осередку панував один тип узору. Він міг мати невеликі відмінності, що виражалися чи то в різних розмірах чи в сюжтно-орнаментальних мотивах. Важко сказати, чому утверджувався саме той чи інший тип оздоблення, але він відповідав критеріям оцінки інших. Незмінними на довгий час залишались ті елементи і мотиви, які були зрозумілими народові, становили естетичну цінність і були придатними для техніки їх виконання на шкірі.

Загалом в орнаментально - композиційному рішенні розв’язання декору тобівок спотерігається значна стабільність і традиційність. Основні мотиви оздоблення цих виробів – “ружка“, “зернянка”, “ріжки”, “колосочки”, “копитця”, перегукуються з ідентичними в художній обробці дерева, зокрема у випалюванні. Однак орноментальні мотиви, взяті з інших суміжних видів народного мистецтва, переосмислювалися відповідно до властивостей нового матеріалу. Характерною особливістю орнаменту на шкіряних торбинах є строга симетрія і ритм, стриманість у доборі технічних засобів.

Також зустрічаються тобівки декоровані медальйонами. Прикладом є тобівка оздоблена медальйоном із зображенням польського короля Зігмунда ІІІ.

Народні майстри глибоко розуміли органічний зв’язок орнаменту з формою та фактурою виробу, співвідношення орнаменту і загальної площини. Бралося до уваги те, яке місце і положення займатимуть ці вироби в комплексі ансамблю одягу. Так, чоловічі тобівки призначені для ношення на ремені, оздоблювали тільки з одного боку, за формою виробу,