Український культурний канон: феміністична інтерпретація

Інтелектуальний фемінізм – як тип критичної свідомості, скерований на духовну свободу жінки – є підрив, підкоп під канон.

У моїй розвідці будуть розглянуті два канонізаційні проєкти в українській літературі: народницький та модерністичний як вираження специфічно української патріярхально-культурної моделі, а також їх відношення до слов’янської та західньоевропейської культурних стратегій. Буде зосереджена увага, зокрема, і на органічній “марґінальності” слов’янських модернізмів стосовно загальноевропейського великого канону.

Передусім, що мається на увазі, коли йдеться про канон? Літературна канонізація – це редукційна інтелектуальна стратегія, яка спрямована на вибір певного кола авторів, ідей, тем, художньої мови. В основі канонізації лежить патріярхальний дискурс влади, оскільки це, як правило, репресія іншого, центрування за рахунок витіснення марґінального. Канон, як основа модерного мислення, виходить із принципу ієрархійности в культурі, посилює відносини нерівности в ній. Фемінізм із його опором одновимірному тотальному мисленню, актуалізацією плюральних типів дискурсу, навпаки, визнає наявність іншого, підриваючи в такий спосіб редукційні стратегії канону, якому, до речі, протистоїть й сама культурна практика.

Особливість української ідеологічної ситуації полягає в тому, що патріярхальна традиціоналістська модель національної свідомости мовно закріплюється лише під кінець XIX ст., на відміну від “повноцінної” патріярхальної мітотворчости Західньої Европи. Патріярхальна українська структура, крім того, зберігає явні ознаки матріярхальности. Так західньоевропейська модель сім’ї, або так звана традиційна едипальна сім’я центрує сильного батька і марґіналізує слабку матір. Традиційна східньоевропейська (слов’янська) модель сім’ї ґрунтується на сильній (родовій) матері та слабкій або повністю відсутній фігурі батька. Якщо космополітичний патріярхальний міт ставить чоловіка у смисловий центр, натомість витісняє і підкорює жінку, то в українській культурі він має специфічне “неповноцінне” побутування. Українська ментальність має яскраво виражений фемінний характер. Логіка фемінного (за Деррідою) означає відмову від однозначности, тотальної істини, амбівалентне ставлення. Наприклад, характерне для української свідомости двовір’я.

Фемінний характер української ментальности визначає її специфічну онтологію. Наприклад, українська література “тілесна” за своїм провідним характером: вона говорить афективною мовою емоцій. Перевага фемінного в українському чоловіцтві стимулює нарцисизм, мазохізм, заздрість та анархічність, що стає причиною виснаження власної патріархальної структури. Це зумовлює історичну ймовірність чужої зовнішньої сили. Символічно, що І.Котляревський українську народну стихію в “Енеїді” “вгамовує” римською імперською цілеспрямованістю. П.Куліш, який, по суті, є близьким тут Котляревському, дошукується позитивної ролі чужої зовнішньої сили то в полякові, то в туркові, то в москалеві, вбачаючи в цьому єдиний шлях порятунку від органічного самоїдства та самознищення. Літературний канон XIX ст., як проєкт герметичної культури (“Літератури для домашнього вжитку”), що ґрунтується на романтичній концепції простонародности та раціональному просвітництві, є водночас і втіленням чоловічого безсилля: через те патріярхально-пасеїстична орієнтація на ідеальне чоловіче минуле (козацько-гетьманське), в якому була сила і влада, а в теперішньому самоідентифікація через жіночі образи страждання. Образ покритки – розгорнутий Шевченком і довершений Маланюком та Осьмачкою у XX ст. – є не що інше як канонізоване народництвом однозначне споживання жіночого пасивного символу.

Український романтизм початку XIX ст. з характерними для цієї естетичної системи матріярхальними мотивами, розпочав символізацію жіночої семантики, яка визначить специфіку української національної ідентичности на все XIX і навіть XX століття. Так через ґендерну традиційність Т.Осьмачка вже в середині XX ст. виразить екзистенціяльну катастрофу жінки як остаточно зневаженого об’єкта, повертаючи українську літературу на круги свої. Типово чоловічий традиційний образ України-неньки є вираженням мазохістичного страждання, що провокує сентиментально-патріотичну риторику. Фемінний характер української вдачі, основа її так званої кордоцентричности, або перевага почуттєвого чинника над інтелектуальним, підсвідомо формує історичне почуття меншовартости, романтичне бажання раціоцентричного, конструктивного начала, заздрість до Европи – “чоловіка”, прагнення наздогнати цивілізаційний поступ, основою якого є сильна патріярхальна держава. Адже матріархально-патріархальна структура українського колоніяльного світу – або так званий м’який патріярхат зумовлює марґінальну культурну позицію.

Згідно з ляканівською концепцією фемінности, жінка перебуває у строгій ситуації дихотомії – або вона підкоряється фаллічному порядку означень традиційної культури, або вона потрапляє у ситуацію фемінної неартикульованости. Колоніяльна Україна як “неповноцінний чоловік”, або як традиційно означена пасивна жіночність у жорстоко патріярхальному світі приречена на підкорення і мовчання. У своїй праці “Філософія страху, або Проклятий нарід” В.Медвідь українську онтологічну ситуацію визначає як ситуацію смерти. Він дошукується в цьому смертеіснуванні містичної космічної доречности, що може бути прочитана і як торжество патріярхально цивілізованого світу на тлі загибелі фемінно-родового.

Патріярхальна традиціоналістичність української свідомости, або так званий народницький канон із його патріотичною риторикою та етнографічно-сантиментальною ностальгією “програє” на тлі західньоевропейських патріярхальних дискурсів влади, оскільки він скерований лише на відновлення та збереження традиційного, він позбавлений свободи нового світотворення. Недаремно на етапі формування модерністичного проєкту народництво постає у психоаналітичній символіці кастрації. “... Саме Шевченко кастрував нашу інтеліґенцію. . . хіба це не він навчив нас писати вірші, сантиметальничати "по-катеринячи“, бунтувати “по-гайдамачому”, безглуздо та безцільно, й дивитись на світ і будівництво крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму?...” – писав М.Хвильовий. Ранній модерніст М.Євшан традиційне українофільство також ідентифікує через образ євнухів: “...Євнухам добре було сидіти перед дверима народної душі і вірити, що "там“ єсть ідилія. Хто розбивав ту ідилію та псував їм "стиль “, не був народним письменником, не вірив у народ”(1).

Зрештою,