пасеїстичний комплекс народника в кінці XIX ст. ототожнюється з творчою імпотенцією. М.Сріблянський з цього приводу писав: “Якесь заворожене коло оточує українця – народника, примітивіста. Він хоче задовольнити свої вимоги в народній творчості і не може. Силкується, кричить, водиться з кобзарями, купує селянські горшки і вишивки – і не може творити!”(2). Така критика культури означала рух української свідомости в напрямку Европи, західного інтелектуального аванґарду. Замість культурно-просвітницького народництва, пасивної та мирної моделі світозбереження постає активна, бойова неоромантично-волюнтаристична ідеологія культурного модернізму. Наприкінці ХIХ ст. стало цілком очевидним, що колоніяльна модель “малоросійської” народної культури вичерпала себе. Однак пасеїстичний комплекс залишається живучим і в кінці XX ст. Американський дослідник української культури Олександр Мотиль у книзі “Дилема незалежности: Україна після тоталітаризму” (1993) відзначає традиційні наміри української еліти сьогодні сформувати національну ідеологію на основі архаїчної мітології, яка не відповідає реальному станові речей. Авторитарна мова народницького канону, що репрезентує один голос єдиної спільноти, яка репресувала письменницьку гетерогенність (наприклад, зробивши Шевченка – Кобзарем, Івана Франка – Каменярем), зазнає інтелектуальної деструкції більшою мірою в літературному дискурсі, так званому критичному перепрочитанні канонізованих письменників. Але, літературна репрезентація Шевченка особливо актуальна на сучасному шляху ідолів (я маю на увазі феміністичну критику, а також модерне шевченкознавство 80-90 рр.).
Якщо в західньоевропейському каноні модерністичне високе мистецтво описують як власне чоловічу культуру з усіма притаманними їй (раціоналізмом, еґоцентризмом, стильовим аскетизмом), то варто глянути, що являє собою творення українського модерністичного канону.
Предтечею модернізму, або навіть першим модерністом уважають Пантелеймона Куліша, котрий постав яскравим опонентом Шевченка у своєму намірі прорватися до культурної Европи. Т.Шевченко, моделюючи український світ як рід-сім’ю з культом Матері, протиставив його цивілізації (російсько-імперській формі). Цивілізацію як узаконену владу чоловічого над жіночим символічно втілювала ситуація ґвалту: жіноча доля визначалася чоловічим насильством та перевагою. Шевченко перший захистив фемінний український світ перед загрозою цивілізаційного поступу. Свою патріярхальну мрію “діждатися Вашінґтона з новим і праведним законом” він тісно пов’язав з матріархальною ідеєю жіночого ренесансу. Куліш, який, з одного боку, стверджував про творення чоловічого духу в душі жіночій, а з іншого, опонуючи Шевченкові, усвідомлював необхідність владної патріярхальної свідомости для самозбереження у світі. Його бунт проти Шевченка є однією із перших спроб підвищити в українській свідомості престиж “чоловічих” якостей. Світогляд Куліша визначається не родовим з культом материнського, а цивілізаційним: так, наприклад, часто захищаючи мудрість колонізатора, він власне захищав політику чоловічої сили.
Активну руйнацію народницького канону розпочали українські письменниці-модерністки (Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Леся Українка та ін.). Значну роль на цьому шляху відіграє осмислене українськими жінками ніцшеанство. Ольга Кобилянська ставить перед своєю ґенерацією цілком свідому проблему: вивести поняття нації за межі селянства, що означатиме й за межі неавторитетного патріярхату з єдиним стилем жіночого життя як приниження.
У межах українського світу ґендерне співвідношення також має особливий характер. На “фемінну” чоловічість часто випадає “маскулінна” жіночість. Один із дослідників української ментальности Б.Цимбалістий підсумовує це ось як: “У нашій літературі жіночі представниці перевищують нераз чоловіків своїм бойовим духом і мужеським тоном (Леся Українка, О.Теліга, О.Лятуринська). Іван Франко назвав Лесю Українку єдиним мужчиною в нашій літературі. Мабуть, рідко в якому фольклорі з’ясовуються так часто родинні ситуації, в яких жінка домінує над чоловіком, а то й побиває його за "ледачість“, тощо, як це є в українській народній творчості. Аналогічних прикладів можна б наводити більше. Якщо так є, то не тому, що українські жінки вже через окрему біологічну спадщину більш аґресивні, як деінде, й не тому, що вони бажають більше влади, але просто тому, що такий є тип нашої суспільности нашої культури”(3). У проєкті літературного націоналізму з образом вольової і мужньої жіночности (на відміну від народницького канону, де жінка була символом крайньої людської слабкости та незахищености) вирішальну роль зіграла жіноча література. Недаремно Леся Українка була улюбленицею ідеолога українського націоналізму – Дмитра Донцова. Леся Українка (цей “єдиний”, за Франком, мужчина в Україні) канонізується і в історії нової радянської літератури за ідеєю революційности. Український літературний модернізм кінця XIX – поч. XX ст., що постає як заперечення герметичного народництва, самоідентифікувався як літературний націоналізм, скерований на творення модерної европейської нації.
Визначення Хвильового “ми не політики, а поети” стає дуже точним означенням українського націоналізму як “культурного”, а не політичного, тобто посталого на емоційному безґрунті.
На відміну від радикальних стратегій жінок-модерністів, перші українські модерністи-чоловіки були виразно інфантильними (Вороний, Хоткевич, Карманський, Коцюбинський та ін.), що зумовить світоглядний та мовний еклектизм раннього українського модернізму у дзеркалі західньоевропейського модерністичного канону. Але модернізаційний проєкт національно-культурного ренесансу XX ст. зробить рішучу спробу покінчити зі старим народництвом. Недаремно символічно кастрованого народника заміняє сексуально аґресивний герой. Роман “Місто” В.Підмогильного стає символічною ознакою того часу як фаллоцентрична патріярхальна мітологічність. Сюжет завоювання міста українським селянином кодує перехід українського роду в цивілізацію. Тріюмфальний похід патріярхальної свідомости втілює аґресивно-сексуальний дискурс влади: чоловік-герой завойовує і плюндрує жіночу “землю”. Однак міт українського Міста разом з образом агресивного переможця-державотворця занепадає в радянській дійсності з її культурно-просвітницьким примітивно-патріярхальним народництвом, нашпигованим новими канонізованими революційними моделями.
Катастрофу українського чоловічого світу в революційному часі, часі жорстокого революційного Закону символічно представляє