Критика “фемінности” української душі визначає модерні чоловічі стратегії, і в кінці XX ст. прагнення бути справжніми мужчинами прозвучало у так званому “бубабівському” аванґарді, де відверто знущальним постав канонічний образ жіночої України (матері, неньки, тощо). Карнавальна деструкція “родового” мислення, цей власне чоловічий бунт у літературі підніс Котляревського як справжнього українського мужчину, що культивує гульню, свободу, зверхність над жіночою пасивністю. Намітилася своєрідна спроба канонізувати котляревщину як архетипічну модель українського культурного світу. Свого часу Куліш даремно бажав, щоб нова українська література починалася героїчною (конструктивною), державотворчою, тобто “дорослою” поемою, що озвучило б високе европейське українське першослово. Бубабізм у новому часі повторив та модернізував цю власне українську інфантильність, яка, щоправда, є джерелом нічим не обумовленої життєрадісности (воістину безпосередньо дитячої). Бубабісти, “буби”, тобто хлопчиська (від німецького слова “Bub”), як скаже Шерех.

У романі Ю.Андруховича образна дихотомія Україна – світ постає як протиставлення раціоцентричній Европі українського світу, як хаосу, карнавалу і збочення (“Первезія”). Представляючи Україну як незкінченну дифузність (“стонадцять племен влаштувало собі довічний карнавал у наших генах”) як непогамовну душевну стихію, океан Чуття, ірраціональну тьму, він у такий спосіб виразить органічно фемінний характер українського культурного дискурсу.

Загальноевропейський модерністичний канон – це своєрідний територіяльний патріярхальний міт, “імперський проєкт”, класичне вираження патріярхальних дискурсів влади. Центруючи раціонально-унітарні структури, він іґнорує суб’єктивні національні, ґендерні. Отже, загальноевропейський канон можливий як репресія слов’янських варіянтів модернізму, що несуть марґінальний зміст “іншого”. Специфіка ж модернізаційних проєктів Східньої Европи – очевидна. Недаремно дослідники ранніх слов’янських модернізмів (М.Кірова, Д.Кшіцова, Я.Вєжбіцький, Ю.Кржижановський, В.Жирмунський, М.Зеров) оперують спільним поняттям “неоромантизм”. Прагнення слов’янського літературознавства останніх двадцяти років припасувати національні варіянти модернізму до “повноцінного” модерністичного канону і таким чином показати свою особливу присутність в Европі є не що інше як підвищену заздрість патріярхально-неповноцінних слов’янських культур до патріярхально-зрілої Західньої Европи.

Однак, на тлі сучасної кризи цивілізації (а це власне криза патріярхальної, логоцентричної свідомости) виникає особлива перспектива для слов’янського світу. Недаремно й постмодерна деконструкція модерну є поверненням до марґінального, “іншого”. Однак, европейський постмодерністичний ірраціоналізм може стати сьогодні новим ідолом для повністю несправджених марґінальних модерністських культур. Я думаю, українська та й узагалі слов’янська периферія може витворити повноцінну філософію свободобуття. Мені здається, що феміністична стратегія як елітарна жіноча стратегія може бути особливо актуальна на цьому шляху. Жіночий тип дискурсу є завжди іншим стосовно “великого” авторитарного голосу: змістовно і формально він стоїть в опозиції стосовно канонізованих смислів. Теоретична феміністична настанова на множинність є водночас аванґардовою, тобто такою, що остаточно пориває із традиційними пасеїстичними комплексами: феміністична мета – остаточна деструкція патріярхальної системи як культурної моделі – є водночас і пошуком майбутнього.