Художнє уподобання до скляних прикрас трималося дуже довго, навіть коли зірка Венеції вже стала бліднути. Воно проникало в усі шари суспільства, його можна було зустріти як у народному одязі, костюмі провінцій, так і в убранні придворної знаті.

Була розроблена ціла класифікація різних сортів та форм скляних бусинок та намистин, які використовувалися в майстернях Мурано. Та дотримувалася вона не дуже суворо, тому у виробах, особливо намистах і чітках, бісер і бусини постійно змішувалися навіть із справжніми дорогоцінними каменями.
    

Можна сказати, що до кінця ХVII століття венеціанське скло панує повністю. Майже усі скляні вироби, які зберігаються в Європейських Музеях від часів Відродження, зроблені з цього скла, або, принаймні, з італійського. Деяка конкуренція з боку інших італійських міст починає відчуватися в кінці ХVII століття. Потім потрохи й по той бік Альп виникають то там, то тут майстерні, засновані майстрами, які тікали з Венеції, або їхніми учнями, чи навіть людьми, які шляхом підкупу й шпигунства перейняли секрети виробництва.
    У 1649 році якийсь Джіованні Менардо почав справу в місті Ампеццо; у Флоренцію виселився у 1754 році Антоніо Вістозі. Імператор Леопольд I викликав у Відень майстра П'єтро-де-Веторе. Ми вже знаємо, що у Венеції діяли суворі закони проти виселення майстрів, до якого б цеху скляної справи вони не належали. Республіка не зупинилася перед такою мірою, як посилка слідом за втікачами найманих убивць. І Веторе, і Вістозі – обоє закінчили життя від удару таємничої руки, направленої з покинутої ними батьківщини. Але конкуренція нестримно розвивалася й попит на венеціанське скло починав поступово зменшуватися, хоча там, у центрі виробництва, робилися всілякі спроби перевершити конкурентів. Так, наприкінці ХVШ століття брати Бертоліні й Вітторе Местре вдосконалили нову манеру прикрашати скляну масу металевими протримками. У ту ж епоху майстерні Мурано виготовляють безліч фальшивих перлів за французьким зразком, так званий «Perle false» або «Perle da Murano» – скляні бусинки, які покривали перламутром, добутим з луски рибки-верховодки.    

Із занепадом Венеції і зміною стилю в 18 сторіччі, англійське і богемське скло затьмарило популярність венеціанського скла. Проте близько 1850 року, колекціонери знову відкрили венеціанське скло. Але справжнє нове дихання венеціанського скла відкрив Салвіаті в 1859 р. Антоніо Салвіаті, адвокат, закоханий в легендарне місто, вирішив відновити виробництво венеціанського скла.

Салвіаті найняв кращих майстрів-склодувів Мурано і розробив новий метод виготовлення мозаїки з скла, яка поступово входила в моду спершу в європейських містах і столицях, а потім завоювала Америку і Азію. Він також створив в своїй майстерні колекцію келихів, фужерів, салатників, свічників і ваз, звертаючи особливу увагу на гравірованих і прикрашених золотом виробах. Колекція майже відразу отримала перемогу на багатьох міжнародних виставках, і незабаром Салвіаті відкриває дочірні майстерні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Сант-Петербурзі, Франкфурті.

Через якийсь час він засновує школу з метою навчання майстрів техніці виробництва скла. Сьогодні Салвіаті залишається одним з найбільш ексклюзивних представників виробництва скла.

Для здобуття цього прекрасного прозорого матеріалу, званого венеціанським склом, необхідно дотримуватися строгої послідовності рухів і незмінного складу компонентів первинного матеріалу. На початку створюється суміш, що складається з місцевого піску і різних мінералів. Наприклад, окис кобальту придає готовим виробам синій колір, а червоний виходить при додаванні справжнього золотого порошку. Таку суміш кладуть в піч з температурою понад тисячу градусів. Коли це все розплавиться, склодуви виймають гарячу масу і за лічені хвилини видувають необхідний виріб. Після чого ставлять його в іншу піч пекти, теж з дуже високою температурою, де скло повинне знаходиться протягом 24 годин, поступово охолоджуючись до кімнатної температури. Якщо ж напівфабрикат не поставити відразу в другу піч, то він неодмінно лопне.

До складу венеціанського скла входять сода і кварц. Сода робить скло “довгограючим”, що дозволяє майстрам працювати і моделювати його довше. Склад скла розплавляється у великих чанах, які називаються “crogioli”, і для кожного кольору існує окремий чан. Майстри скла організовуются в команди з 4 чоловік: maestro (майстри), serventi (перших асистентів) і serventini (других асистентів). Для успішної роботи такої команди необхідно володіти спритністю, координацією і силою. Для того, щоб почати процес, один з асистентів майстра збирає невелику кількість гарячого скла з crogioli на трубку і катає його по плоскій металевій поверхні для його формування. Потім майстер видуває розплавлене скло і вручну надає йому форму за допомогою різних інструментів. Виріб знову нагрівається і формується, що вимагає великих фізичних зусиль. Майстер залишає свій особистий знак на кожному створеному ним виробі, таким чином, жодне з виробів Салвіаті не повторюється.

У виробах з венеціанського скла роблять акцент на контрастах, наприклад контрасті кольору, типів келихів (прозорі разом з непрозорими келихами), і типів поверхонь (блискучих поряд з матовими). Колекції сучасних майстрів також відображають багато традиційної венеціанської техніки, такі як sommerso, incamiciato, canna, battuto, pulegoso.

Sommerso (“опущений”) : ця техніка полягає в тому, що частина скла на трубці опускається в crogioli, що містить різні кольори. Ефект – розмиті смуги кольору на готовому виробі. Incamiciato :