Реферат

Внутрішній монолог – головний дійовий засіб процесу перевтілення у мистецтві драматичної вистави

У мистецтві драматичної вистави внутрішній монолог є одним з найважливіших чинників народження органічної словесної дії актора.

"Призначенням внутрішнього монологу є відтворення і передача передмовної суб'єктивної дійсності: невисловлених відчуттів, прихованих переживань і думок, нецензурованих асоціацій. Монолог у формі "потоку свідомості" передає процес функціонування людської психіки в її складності, розчленованості, частинності, багатошаровості, незв'язності і спонтанності... Він є самостійною композиційною формою, яка відрізняється від висловлювань наратора і (теоретично) незалежна від нього, відіграє роль "дзеркала свідомості" [12 :478].

Процес народження живого образного слова неможливий без точного внутрішнього процесу мислення актора в образі. Надзвичайно важливо розгадати, як герой оцінює себе і все, що відбувається навколо нього, оскільки зовнішній текст (вимовлений вголос), виникає як наслідок роздумів.

Вчення про внутрішній монолог як важливий дійовий засіб процесу перевтілення - геніальний винахід К. С. Станіславського, що допомагає в культурі фаху - техніці актора.

Здійснивши дійовий аналіз монологу в узгодженні зі стилістикою, жанром п'єси, замислом автора і режисера, актор уточнює суть і предмет конфлікту, розкриває підтекст. Перед ним стоїть завдання домогтися органічного народження слова. Текст повинен звучати так, ніби він був написаний не давно, а виник зараз, спонтанно, як результат свідомості й почуття героя.

Внутрішньому мисленню як головному засобу мистецтва перевтілення К.С.Станіславський та В.І. Немирович-Данченко надавали особливого значення. Невичерпним джерелом у роботі актора над внутрішнім монологом є хрестоматія Немировича-Данченка "О творчестве актера" (зокрема записи стенограм його репетицій).

Так, працюючи над виставою "Останні дні" ("Пушкін") М.Булгакова (до речі, останній виставі, у постановці якої він безпосередньо брав участь весною 1943 року), на одній з репетицій, аналізуючи роль актора А.П.Кторова, який грав князя Долгорукова, Володимир Іванович говорив йому: "Коли ви йдете на сцену, ви повинні говорити "я", а не "він". Почнете розповідати: я - такий-то... такий-то... Інколи треба цілі монологи собі говорити: "Я ось такий-то... А коли говорю про Пушкіна, чорт його знає, що зі мною робиться! Я - князь, я не можу доводити себе до такого стану, але, власне, якби можна було підставити йому ногу - я би з задоволенням"... Наговоріть собі десятки монологів: "Я прийшов робити ось це... Я ставлюся до такого-то так-то... До Пушкіна - так-то". З усією щирістю розкриваються всі ваші переживання. Від цих монологів, які ви будете говорити, все поступово уладнається і створиться ваш внутрішній образ" [14:609].

Немирович-Данченко на кожному кроці вимагав від акторів: "ваш монолог? підтекст? є він у вас? Він повинен бути. Якщо підтекст неправильний, все пропало" [14: 180].

Різновиди внутрішнього мислення як найважливіші фактори процесу "перетворення" у сценічний образ вдало застосовував у своїй театральній практиці Олександр Степанович Курбас.

Передбачаючи в арсеналі акторської майстерності такий важливий чинник створення образу, як "потік свідомості", режисер Л. Курбас та драматург М. Куліш вдало використовували прийоми сну, фантазії, уяви для передачі тонкості психологічної розробки художніх образів. Яскравим прикладом тут може слугувати монолог-епізод "Сон Малахія на Сабуровій дачі" з п'єси "Народний Малахій" М. Куліша. Нове прочитання цього твору (загальновідома харківська постановка Курбаса в "Березолі" 1927 року)17 здійснив у 1990 р. Львівський театр ім. М. Заньковецької.

У сценічній інтерпретації народного артиста України Ф.Стригуна - режисера-постановника і виконавця ролі Малахія, вистава звучала як пародія-фарс на небезпечну "філософську, психологічну незрілість соціальних учень про перебудову людини" і була вирішена у формі агітаційно-пропагандистського дійства синьоблузників 20-х pp. XX ст.; вона мала тріумфальний успіх.

Отже, повертаючись до потрібного нам аналізу - про роль внутрішнього монологу в процесі органічного народження слова, розглянемо відомий монолог "Сон Малахія на Сабуровій дачі".

Малахій (непомітно стеживши за санітаром та Олею, заходив, захвилювавсь, як ще ніколи):

- Негайно... Негайно потрібна реформа людини!.. Зараз, кажу, або вже ніколи! Разом з цим пересвідчусь, що ніхто, окрім мене, такої реформи не зробить... Так. От тільки не знаю, з чого почати... Вихор думок, голубих, зелених, жовтих, червоних... Як їх багато! Ціла метелиця! А найбільш голубих, і вони, по-моєму, найкращі та найпридатніші будуть на мою реформу, треба ловити їх... Ось одна! Ось друга! Ось третя. Немов метелики, а дивіться, що з них виходить!

У хворій його уяві з'явилися, розквітнули дивовижні проекти, реформи, цілі картини. Спочатку з голубих коливань і метеликів збіглися, закрутилися якісь голубі кола з жовтогарячими центрами, забринів спів "Милость мира " Дегтярьова, перемішаний з "Інтернаціоналом ", брязкотом кадила та з трелями жайворонків, по тому вималювалось таке: десь у голубій РНК голубі наркоми сидять і слухають його доповідь про негайну реформу людини. Плещуть в долоні, схвалюють і вітають його, він дачі показує наркомам наочно, як треба реформувати людей...

- Ага... На підставі вище побаченого (взяв пучку землі, поплював, розтер і помазав собі лоба) помазаюся народним наркомом (гучно) Сповнилось! Слухайте всі, всі, всі!.. В ім'я голубої революції я помазавсь народним наркомом..." [9: 53].

Мрії Малахія-Стригуна про повну реформу людини в соціалістичному суспільстві в апогеї. Цей піднесений настрій тонко і точно творять внутрішні монологи актора. Вихор думок про "голубу даль" стрімко охоплює все його єство та... з усього розбігу вдаряється в неприступну стіну жорстокої дійсності.

Фантастичні помисли "реформатора", "всесвітнього пастуха" розлітаються в друзки, доводячи героя до трагічного кінця - божевілля. Кінчає життя самогубством і дочка Малахія Любуня, що пішла шукати батька. Не визнають його "реформ" і робітники