Натхненницею їх епатажного образу була англійський авангардний дизайнер Вівьєн Вествуд, яка в контексті анархістської естетики з її критикою істеблішменту та пропогандою агресивної сексуальності розробила модель діалогу моди вулиці та високих історичних стилів костюма. Вона переплавила одяг бароко, рококо, ампіру та романтизму вутлі безшабашного виклику банківського образу. Запропонувавши іронічний погляд на насправді ілюзорну досконалість стилів минулого.Весвуд повернула в арсенал моди кринолін, створивши коротке драпірування її фірмової міні-крині, а також рокайльні пишні багатошарові спідниці, високі ботфорти, туфлі на екстремально високих підборах, корсети. У контексті руйнування традиційних уявлень вона перевернула смислові значення верху та низу, вивернувши назовні спідню білизну в своїх атласних бюстгальтерах поверх светрів і оголених конструкціях корсетів і кринолінів. Уміння Вествуд трансформувати історичний багаж у сучасному розумінні суттєво вплинуло на розвиток модного дизайну.

Нівелювання сексуальних відмінностей у дусі ідеології хіпі викликало формування стилю унісекс в якому домінували такі елементи костюма, що однаково підходили для чоловіків та жінок – слакси, майки, футболки, джинси, сорочки, жакети, куртки. Отже , чоловічий одяг сімдесятих характеризувався багато в чому тими самими тенденціями функціональності тканини, простоти конструкцій, багатошарової манери носіння, що і жіночий. Специфічними ознаками традиційного чоловічого костюма стали високий комір сорочки з довгими вузьким кінцями та брюки-кльош. Етніка вплинула на популярність сорочок для пляжу або курорту з набивними малюнками яскравих кольорів, піджака Неру, а також зачісок у стилі афро та фольклорних аксесуарів.

1970-ті роки, запропонувавши світові різнопланові полістилістичні образи – екологічну свідомість хіпі, агресивність соціальних аутсайдерів і штучний блиск диско, етнічний мікс з культур різних народів світу, нівелювання відмінності між чоловічим і жіночим у стилі унісекс і позачасову та поза просторову універсальність джинсів, яскраво віддзеркалили поліфонічну складність сучасного світу, в якому все пов’язане з усім.

Американські хіпі перейняли низку аспектів буддизму, індуїзму й індіанських вірувань Америки, заперечували грабіжницький і споживацький капіталізм, закликаючи жити в єдності з природою, скромно і без насильства, пропагували вільне кохання та життя в “комунах” – аграрних поселеннях, мешканці яких вирощували екологічно чисті продукти. Ключовим гаслом було Love, Peace, Freedom («мир, любов, свобода»). Антивоєнні слова Make love not war («займайтеся коханням, а не війною») з пісні Джона Леннона стали крилатими. Хіпі одягалися в яскравий і незвичний одяг, носили довге волосся та бороди, влаштовували фестивалі психоделічної (тобто створюваної під впливом легких наркотиків, скажімо, марихуани) та рок-музики. Прототип руху постав на початку 60-х років на східному узбережжі США у Ґрініч-Вілідж, а вершини популярності сягнув у середині 1960-х років. Зокрема, на найграндіозніший фестиваль у Гай-Ешбрі влітку 1967 р. зібралися 75 тисяч хіпі. Легендою став фестиваль у Вудстоку, на який з'їхалося майже 500 000 людей. Кумирами «дітей квітів» стали рок-музиканти Джон Леннон і Джим Моррісон. Десь до середини 1970-х рух поступово занепав, більшість його учасників повернулися в лоно буржуазної цивілізації та стали “добропорядними” громадянами, проте й досі існують затяті послідовники хіпізму, які сповідують цю доктрину цілком або частково.

Субкультура хіпі мала великий вплив на культуру західної цивілізації (символом їхньої музики та способу життя стала британська група “Бітлз”), розвиток суспільства, ба навіть політики. Колишні хіпі Білл Клінтон, Хав’єр Солана чи Йошка Фішер посідають нині впливові позиції.

Широкий відгомін ця субкультура набула і в колишньому СРСР. Платівки з «вільною» музикою почали проникати на територію СРСР в кін. 60-х — поч. 70-х рр. Представники студентства та інтелігенції, які мали доступ до закордонної музики були першими «дітьми квітів». Молодь всіляко намагалася дістати записи улюблених виконавців, допомагали у цьому поїздки їхніх батьків за кордон. Ця субкультура стала пристанищем для контркультурної молоді з різних середовищ, об’єднаної в мережу контактів під назвою “система”. Першими районами руху хіпі часто були порти або міста недалекі від кордону, звідкіля проникали нові ідеї. Безперечно одним із радянських центрів руху був Львів. Тут антирадянська та антидержавна суть ідей поєдналася з бажаннями національного самобуття та боротьбою за незалежність. Переслідувана КҐБ і міліцією, вона протрималася значно довше, ніж на Заході, аж до кінця 1980-х років. Відомими у СРСР були гурти «Цвєти» (Стаса Наміна) і «Машина часу» (Андрія Макаревича), чиї неоднозначні пісні деколи негативно сприймала влада В Україні з 1993 року існує щорічне неформальне зібрання хіпі відоме на території всього колишнього Радянського Союзу. Українці, поляки, росіяни, білоруси, чехи, німці та багато інших гостей збираються щороку біля водоспаду Шипіт на Закарпатті. Збіговисько традиційно влаштовують на початку липня, кульмінацією забав є свято Івана Купала — 7 липня.

Сучасний молодіжний рух в Україні представлений не лише організованим рухом, а й неформальною молодіжною ініціативою, інтегрованою в загальносвітовий неформальний молодіжний рух.

Субкультурні атрибути, ритуали як стійкі зразки поведінки, а також цінності відрізняються від цінностей панівної культури, хоча і повґязані з ними. Молодіжні субкультури є наслідком свідомого пошуку нової ідентичності, вибудовування нового стилю. Джерелом їх є романтизовані та ідеалізовані образи іншої цивілізації, культури («культурні міфи», «культурні утопії»). «Культурні міфи» українських молодіжних субкультур в основному запозичені