Реферат
Усна народна творчість
Золота скарбниця усної народної творчості багата на різноманітні жанри, що виникали в давнину, розвивалися, занепадали, припиняли своє побутування або зоставалися в коморі пам'яті для можливого використання.
Серед пам'яток традиційної усної народної культури, що відіграли значну роль у певні періоди життя українців, але припинили активне функціонування в сучасності, назвемо замовляння, голосіння, билини, думи, окремі жанри казок, легенд, пісень тощо.
Тенденція "вмирання" ("відмирання") чи "згасання" стосується крилатої мудрості народу: прислів'їв, приказок, примовок, анекдотів, образних
Пісня – поетична здібність народу, його вміння художньо мислити і засобами образного узагальнення передавати ставлення до дійсності. «Народний поет творить свою пісню з того матеріалу вражень та ідей, яким живе ціла маса його земляків» (І.Франко).
М.В.Гоголь казав, що народні пісні для України – все: і поезія, й історія, і батьківська могила, що пісні – народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу, має здатність входити в найінтимніші порухи душі й відгукуватись на значні події громадсько-політичного характеру.
Жанри народних пісень:
родинно-обрядові: та , веснянки, гаївки, троїцькі, купальські, петрівочці, русальні, жниварські, весілля та голосіння;
співанки
балади
соціально-побутова лірика: , чумацькі, купецькі, рекрутські
родинно-побурові: , про родинне життя, колискові, дитячі пісні, жартівливі, і сатиричні, хороводи та ігри, голосіння, замовляння.
Тривалий пошук українським народом власної національної ідентифікації проходив низку етапів та шляхів. Важливою складовою цього процесу стало спілкування українців з представниками інших етносів. Через філософське протиставлення «свій-чужий» приходило усвідомлення власної самобутності. Своєрідною квінтесенцію цього досвіду став фольклор, де на основі тривалого досвіду спілкування склалися стереотипи сприйняття представників інших етносів. Виокремлення та аналіз цих ментальних стереотипів є справою важливою з огляду на перспективи розвитку української нації та державності
До аналізу природи міжетнічних стосунків та відображення їх у фольклорі в Україні почали звертатись від середини ХІХ ст. Цієї теми торкались, а часом активно обговорювали Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, І.Франко, М.Павлик, П.Чубинський, М.Драгоманов, С.Подолинський, О.Навроцький та ін.
Цікавий порівняльний аспект може містити аналіз національного характеру та міжетнічних стосунків у творах Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, І.Франка, М.Коцюбинського, О.Кобилянської та інших письменників-класиків, чия творчість вплинула на процес формування української ментальності.
Сучасна наука починає активно звертатися до проблеми етнокультурних стереотипів та їх втілення у фольклорі та літературі. Проте цей процес ще тільки набуває обертів і має пройти складний шлях до об’єктивно наукового осмислення.
Предметом розгляду даної статті є втілення в українському фольклорі іноетнічних культурних стереотипів, що сформувались на основі стосунків українців із представниками тих етносів, з якими мали найтісніші стосунки в останні століття – росіянами, євреями та ромами (циганами).
Метою нашого дослідження є аналіз специфіки цих стереотипів, реалізованих у певних фольклорних образах, мотивах, сюжетах. Об’єктом дослідження слугував спектр різножанрових фольклорних творів у записах ХІХ – поч. ХХ ст., в яких діють представники означених етносів або подані оціночні судження їх ментальності, типової поведінки, психології тощо.
В основі специфіки міжетнічних стосунків лежить філософська проблема “людина і світ”, яка пов’язує людину з тією чи іншою етноспільнотою, впливає на поведінку індивідуума, сприйняття ним дійсності, дотримання етичних, моральних норм та догм віри тощо, отже, становить менталітет особистості. Примітивний матеріалізм, який панував у вітчизняній науці майже століття, вважав, що відмінності, закладені в глибинних шарах підсвідомості та викликані різницею етнопсихологічних установок та парадигм у тих чи інших народів, є неважливими; важливим є класове походження, і воно, врешті, поєднає росіянина, українця, цигана, татарина, єврея в єдине щасливе ціле. Проте історичні реалії виявились набагато складнішими. І їх осмислення потребує нині нових методологій, понять та категорій. Сьогодні під впливом західної філософії відбувається реальна зміна парадигм соціального знання. Найбільш важливим у цьому зв’язку виявляється використання такої категорії, як менталітет. У нашому розумінні менталітет гранично зближений із національною самосвідомістю й поведінкою.
Національна ментальність передбачає нормативно-оціночний бік свідомості, яка виробляє національні духовно-ціннісні орієнтири в життєдіяльності етносу. Деякі із цих орієнтирів набувають вигляду стійких формул – стереотипів. Ці стереотипи конденсують не лише досвід минулого, а й закладають норму (стереотип) поведінки на майбутнє. Так, український фольклор у сукупності різножанрових творів формує певні стереотипи сприйняття представників інших етносів, що має значну цінність для самоусвідомлення українцями власної національної самобутності. Від давнини протиставлення по лінії «свій-чужий» формувало переважно негативний образ «чужого», який уявлявся небезпечним, ворожим, наділеним «шкідливими» магічними здібностями, а також до певної міри дегуманізованим. «Чужий» часто змальовувався дивним, нерозумним, аморальним, що у свою чергу, формувало певний комплекс переваг «своїх» над «чужими», який виконував функції своєрідного магічно-ментального оберегу. Протообраз «чужого» формує в пізніші часи типологічно споріднене віяло інонаціональних образів, яке має власну специфіку та наповнення.
Г.Булашев зазначав: «Характеристики різних національностей свідчать про глибоку народну спостережливість і, попри всю свою стислість, виблискують мальовничою яскравістю барв, іскристим гумором… Характеристики різних народностей позбавлені будь-якої упередженості» [2, 146].
Побіжно також варто зупинитися на специфіці використання у фольклорі етнонімів, серед яких «досить чітко розрізняються самоназви (автоетноніми) та назви, дані іншими народами (ксеноетноніми)» [18,164]. Українці традиційно послуговувались власними назвами щодо росіян, євреїв та ромів, уживаючи відповідно ксеноетноніми москаль (кацап), жид, циган. У кожного із цих етнонімів власна історія походження, яка не є предметом нашого розгляду. Принагідно лише зазначимо, що певне емоційне ставлення до того чи іншого етноніма стало результатом пізніших міжетнічних стосунків, а не закладено в самій семантиці терміна.
Образ росіянина та, ширше, комплекс українсько-російських стосунків займає значне місце в нашому