Отже, можемо стверджувати, що образ москаля в українському фольклорі є одним із осучаснених варіантів образу «шкідливого чужинця», навколо якого формується стійкий комплекс етнічних стереотипів, в основі яких прагнення до відмежування та психологічного захисту. Москаль зображується як виключно негативний персонаж, що має історичне та ментально-психологічне підґрунтя. В основі негативного досвіду взаємин українців із росіянами лежать не релігійні чи національні протиріччя, а стосунки поневоленого народу й окупанта.

«Москалі» (як, до речі, і німці, і татари, і якоюсь мірою цигани) виявилися дуже корисними і вкрай необхідними персонажами, приглядаючись до яких, український селянин (за контрастом) зміг збагнути власну (справжню чи уявну — вже інше питання) ідентичність, виявити диференціюючі ознаки і скласти свою систему базових цінностей і життєвих пріоритетів» [13,15].

Ще одним поширеним іноетнічним образом в українському фольклорі є образ жида, за яким тягнеться також досить поважний шлейф етнічних стереотипів. Єврейська меншина в Україні – однак із найдавніших. Наслідком того, що російська імперія ввела «смугу осілості», обмежуючи територію проживання євреїв, стало те, що в середині ХІХ ст. в Україні проживало 3/4 євреїв усієї Східної Європи, а за переписом 1897 р. їх нараховувалось 2,3 млн. чол. Тому стосунки українців з євреями (ксеноетнонім «жиди») були тісними, тривалими й переживали ряд складних моментів. Це знайшло відбиток в українському фольклорі, де образ жида (жидів) зайняв специфічне й значне місце в різних жанрах: колядках, легендах християнського змісту, вертепній драмі, думах, історичних піснях, соціально-побутових і жартівливих піснях, казках і анекдотах, прислів’ях і приказках. Безперечно, охопити в межах даної статті увесь тематичний обшир, пов’язаний з образом жида, неможливо. Проте, на прикладі характерних жанрово-тематичних груп можна виокремити основні мотиви й пов’язані з ними стереотипи сприйняття представників цієї етнічної меншини.

Найдавніший мотив пов’язує образ жидів з євангельським сюжетом, творчо реалізованим у християнських колядках, легендах та вертепі. Тут жиди виступають виключно негативними образами, які переслідують Христа й прагнуть його розіп’яти. Цей мотив накладається на мотив переслідування жидами за наказом царя Ірода Христа-немовляти. «Сі образи зливаються докупи, – зазначає М.Грушевський. – Жиди шукають Христа – мати його ховає. Але заразом – жиди забирають і ведуть з собою Христа на муки, і мати шукає й розпитує за ним» [6,146-147].

Грушевський наводить низку зразків і дає глибокий аналіз колядкових мотивів, пов’язаних із переслідуванням Христа жидами:

Прийшли Жидове Христа шукати —

Церков злупали, Христа узяли,

Як його взяли, на муки брали... [6,147].

Ці мотиви переходять і в легендарну прозу та вертеп. Вертепна драма має у собі й інший, значно пізніший стереотип змалювання єврея. Це жид-корчмар, орендар, лихвар, визискувач бідного селянина. Від часів своєї появи на Русі євреї виявили такі специфічні риси національного характеру, як практицизм і схильність до фінансово-економічних оборудок. У цьому відношенні варто процитувати слова К.Маркса: “Якою є світська основа єврейства? Практична потреба, своєкорисливість. Яким є світський культ єврея? Торгашество. Хто його світський бог? Гроші… Гроші – це ревнивий бог Ізраїлю, перед лицем якого не повинно бути ніякого іншого бога” [Цит. за: 22,54]. На цю обставину звернув увагу у свій час В.Антонович: “Евреи… изучают все слабые стороны развития и общественного строя туземцев, эксплуатируют их в свою пользу и таким образом подавляют на его собственной территории гораздо более многочисленное и более полноправное туземное население”. [1,88]. М.Костомаров писав: «Народ сметливый, иудеи отлично видели все общественные щели, куда можно будет им заползти и заложить гнездо своих выгод; русско-польский шляхтич-рабовладелец был по преимуществу сельский хозяин-производитель; иудей оставался посредником между производителем и потребителем и стал им исключительно» [11,149-150]. Наймасовішим заняттям євреїв по обидва боки російсько-австрійського кордону стало корчмарство. Споювання населення було надзвичайно вигідною, прибутковою справою і – що надзвичайно важливо – безперешкодною з боку властей. У Франка знаходимо такі рядки: «Євреї вміли обходити деякі з тих законів, жили по селах, держали коршми, хоч се було їм виразно заборонено; але робили се тільки з відома і з волі панів-шляхтичів, котрі з давен-давна, ще в старій Польщі, привикли були не рушитися ані кроку без єврея і котрих не відучили від того криваві лекції хмельниччини та гайдамаччини, де народний гнів у однаковій мірі обертався проти панської самоволі, як і проти єврейського визиску та збиткування. [20,561-562].

Народним осудом подібної діяльності переповнені думи та історичні пісні. П.Куліш записав із кобзарських вуст і подав у першому томі «Записок о Южной Руси» дві думи про українсько-єврейські стосунки: «Дума про жидівські відкупи та про війну через них» та «Дума про перемогу під Корсунем». В останній поляки називають винуватцями Хмельниччини саме євреїв, які «…великий бунт, тривоги зривали, На милю по три корчми становили, Великії мита брали: // Від возового – по півзолотого Від пішого – по два гроші, А ще не минали й сердешного старця –/ Відбирали пшоно та яйця!» [9,225

Квінтесенцією українських народних стереотипів сприйняття євреїв стали прислів’я та приказки, у яких зосередились спостереження за ментальністю, способами заробітку, особливостями єврейської віри тощо. У збірнику прислів’їв та приказок М.Номиса зустрічаємо близько сотні паремійних тестів, які переважно негативно оцінюють сусідство з цим етносом: Жид брехнею живе, все