Живопис служить цілям пропаганди вже кілька тисячоліть. Найстарші малюнки, що пропагували релігійні ідеї та славили панівну династію існували ще в Єгипті. Добре знаними є візантійські ікони, а також монументальні мозаїчні панно в храмах та палацах Костантинополя, що прославляли базилевсів. З часів Ренесансу художники стали малювати портрети своїх правителів на їхні замовлення. Зокрема, цим видом творчості займалися Лоренцо Гіберті, Паоло Учелло, Сандро Ботічеллі, Рафаель Санті. Альбрехт Дюрер створював мідні тарілки з символами двору німецького короля, а згодом імператора Максиміліана І та зміцнював статус династії Габсбургів. Пітер Пауль Рубенс поєднував творчу діяльність з дипломатичною, портретував королів і королев. У радянській пропаганді численні портрети вождів, що висіли в кожній установі, продовжили традицію візуального впливу на людину. Обличчя, тиражоване в тисячах екземплярів, дивилося на маси з картин, ваз, чайних сервізів, стягів, коробок, подушок... Сталіна, Ворошилова та Червону Армію зображали на гобеленах, що були призначені для декорації державних установ, причому "батька народів" представлено в кількох варіантах і надзвичайно якісно, в той час як килими непропагандистської тематики створювали не так дбайливо і витончено. Тих же митців, чия творчість йшла врозріз із планами "розуму, честі і совісті нашої епохи" Комуністичної партії, звинувачували у традиціоналізмі, ідейній обмеженості, абстрактному гуманізмі, салонщині, несучасності стилю тощо.

Виникнення і поширення друкарства склало ідеальний грунт для пропагування. В ХVІ ст. у Франції розповсюджувалися плакати з едиктом Франциска І. Агітаційні плакати були важливою ланкою у пропаганді часів Жовтневого перевороту і особливо під час Великої Вітчизняної Війни, коли радянська влада задля підвищення бойового духу дозволяла застосування суто українських образів (плакат "В бой, славяне" В.Касіяна, що зображує гуцула в характерному одязі), патріотичних віршів (хрестоматійний приклад - "Любіть Україну" В.Сосюри, згодом затаврований як буржуазно-націоналістичний).

Велике значення для досягнення політичних та релігійних цілей має музика, що створює у слухача відповідний настрій, викликає очікувані емоції, в тому числі й агресивні настрої, спонукає до військових дій, або ж славить і звеличує вождя. Врешті-решт, ще Платон говорив про вплив музики на різні сфери життя, приписуючи їй здатність закликати до дій, боротьби, роздумів. До пісень, що прославляють велич влади, можна зарахувати "Пісню про Роланда" чи "Боже, бережи короля" придворного англійського композитора Джона Булла.

Слово, як усне, так і писане, а згодом друковане, вирішувало долю багатьох пропагандистських кампаній. Зокрема, "Іліаду" та "Одісею" передавали усно протягом кількох століть. Декламатори, що вивчали тисячі рядків напам`ять та розповідали їх широкому загалу, мали неабиякий вплив. Пропагандистська поезія буває різних типів: віршовані міфи і сказання, що славили вірність королю, народові і Богу ("Пісня про Роланда"); панегірики і придворна поезія, що звеличувала панівні династії; вірші, котрі спонукають до боротьби чи релігійної вірності; сатира як інструмент приниження ворога. В контексті радянської дійсності на всіх, хто вперто не хотів прославляти режим і писати в "єдино правильному" стилі соцреалізму, чекали гоніння і тортури. Атмосфера прославляння комуністичної партії та її вождів оточувала людину з самого народження. Вірші та пісні про Леніна і Сталіна діти вчили в дитячих садках, першим написаним у школі словом ставало ім`я вождя, і за "щасливе дитинство" дякували не батькам, а "рідному Сталіну". Так виховувалися покоління, "віддані справі комунізму". У поетів існував навіть термін "паровоз" - це вірш, який прославляв партію і Леніна та мав бути розміщений на початку збірки. Без такого "паровоза" опублікувати збірку було практично неможливо.

З 1933 року, після встановлення тоталітарного режиму та ухвалення закону про пресу, газети і журнали Німеччини опинилися під суворим контролем міністра народної освіти і пропаганди. Опозиційні видання (крім окремих випадків, коли збереження певної незалежності ліберальної газети допускалося з метою справити позитивне враження на міжнародну спільноту) були заборонені. Перебуваючи під монопольним нацистським контролем, лояльні до режиму газети нарощували наклади, проте за якістю матеріалів значно поступалися виданням Веймарської Республіки. Тому в період з 1933 по 1937 рік, через незацікавленість населення, кількість газет в країні зменшилася з 3607 до 2671.

У фашистській Італії державні посадовці відповідали за лояльність змісту публікацій до режиму, і тому політична цензура у пресі не становила труднощів для влади. Проте спостерігалася певна активність і незалежної, „незаконної” преси. Щодо стосується видань, які публікували сатиричні матеріали, то їх навіть у 1924 – 1925 роках не заборонили, що свідчить про певні відмінності італійського тоталітарного режиму від аналогічних режимів у інших країнах.

Цензурні обмеження тоталітарна влада застосовує не лише до засобів масової інформації, але й до видавництв, фондів бібліотек, репертуару видовищних закладів . Так, деякі дослідники радянської політики вважають період 1917 – 1922 років у СРСР етапом пошуку оптимальної системи ідеологічного контролю над видовищними закладами. Більшовицька влада вирішила не лише регулювати видавничий процес, але й контролювати бібліотечні фонди і книжковий ринок, оскільки, наприклад, у 1920-х роках, там було багато дореволюційних видань, зміст яких не відповідав ідеологічним настановам нової влади. Першу спробу вилучень 1920 року здійснили місцеві політосвітні відділи. Зі створенням єдиного цензурного органу – Головліту, його місцеві підрозділи також долучилися до контролю над фондами бібліотек і книжковим ринком.

У сфері літератури