Великі стилеві епохи – готика, відродження і т.д. – створили технічно удосконалені, чіткі системи побудови картини. Готичний живопис на дошках є з технічної сторони у всіх відношеннях продумане ціле, окремі елементи якого урівноважені. Так можна сказати і про технічно удосконалений тип фрески на вапняній штукатурці епохи відродження або про техніку картини епохи бароко на полотні з кольоровим ґрунтом, як про специфічну систему живопису епохи відродження чи бароко. Отже, зрозуміло, що стиль завжди тісно пов’язаний з технікою виконання.

У XX столітті реалістичні традиції пейзажу тісно переплітаються впливом імпресіонізму і «модернізму». Одні майстри зберігають і розвивають реалістичні традиції другої половини XIX століття, інші – намагаються знайти більш стійкі риси того чи іншого ландшафтного мотиву, треті за допомогою контрастних, святкових або драматичного напружених, кольорових співзвучно підкреслюють внутрішню динаміку ландшафту та інше.

Натюрморт (від франц. «nature morte»- мертва природа)-

Жанр, який присвячений зображенню оточуючих людину речей, які розміщені,як правило, у реальному побутовому середовищі та композиційно організовані в єдину групу.

Спеціальна організація мотиву(так звана постановка) – є з головних компонентів образної системи цього жанру. Крім неживих предметів (наприклад, предметів домашнього споживання) в натюрморті зображають об’єкти живої природи, які ізольовані від природних зв’язків і тим самим перетворюють в річ ( наприклад, риба на столі, квіти у вазі і тому подібне). Натюрморт характеризує не тільки речі самі по собі, але й соціальне положення, зміст і спосіб життя їх володаря, породжують численні асоціації та соціальні аналогії. Історичну появу натюрморту пов’язують із виникненням реалізму в живописі, з розвитком його пізнавальних і технічних можливостей, з опануванням засобів відтворення в картині різноманітності оточуючого світу.

Натюрмортні мотиви як деталі тематичних композицій зустрічають ще в мистецтві Давнього Сходу і античності. Але становлення натюрморту як самостійного жанру відбувається лише в новий час, коли у творчості італійських і особливо нідерландських майстрів Відродження розвивається увага до навколишнього світу.

Епоха розквіту натюрморту – XVII століття. Різноманіття його типів і форм у цей час пов’язане з розвитком національних реалістичних шкіл живопису. Найбільш поширеними темами цього жанру були квіти, овочі, фрукти, подарунки, моря, посуд та інше.

У середині XVIII століття в період остаточного складання академної ієрархії жанрів виник термін «nature morte», що відобразив зневажливе ставлення до цього жанру прихильників академізму, які надавали перевагу жанрам, змістом котрих була «жива натура», тобто історичний, банальний жанри, портрет.

У XIX столітті долю натюрморту визнавали провідні майстри живопису, які, працюючи в багатьох жанрах, залучали і його до боротьби естетичних поглядів та художніх ідей ( Ф.Гойя в Іспанії;Е.Делакруа, Г.Курбе, у Франції та інші).

У вітчизняному мистецтві натюрморт з’явився в XVIII столітті разом з установленням світського живопису, який відтворював пізнавальний пафос епохи і намагався правдиво і точно передати предметний світ. Наступний розвиток цього жанру протягом значного періоду носив епізодичний характер. Самостійного значення він набуває на межі XIX та XX століть. До кращих зразків натюрморту цього періоду відносять роботи М.О.Врубеля, К.О. Коровіна, І.Е.Грабаря, які витончено відтворювати історично-побутовий характер речей.

Тяжінням до підвищеного естетизму оточуючих людину речей характеризуються натюрморти сучасних українських майстрів: А.Г.Петрицький. Піони: М.А. Шелюто. натюрморт з суницями: Л.Ю.Крамаренко. Натюрморт із самоваром:С.Ф.Шинко. Соняшники: Т.О.Хитрова. Хліб: О.О.Шовкуненко. Осінні квіти; та інші.

ІІ. Вирішення технікою олійний живопис

Живопис є одним із основних видів мистецтва, в якому завдання пізнання, тлумачення і образного відображення навколишньої дійсності вирішуються за допомогою фарб, які наносяться на будь-яку тверду поверхню. У художніх творах живопису використовуються: колір у тісному зв’язку з малюнком, світлотінь, виразність мазків, фактура й композиція, за допомогою яких художник відтворює на площині колористичне багатство світу, обсяжність предметів, їх якісну, матеріальну своєрідність, просторову глибину і світло-повітряне середовище. Живопис може передавати стан нерухомості й відчуття стрімкого руху. У ньому можливі розгорнуте оповідання і складний сюжет, що дає можливість не тільки наочно втілювати видимі явища реального світу, відображати різноманітне життя людей, але й розкривають суть історичних процесів.

За вирішенням завдань живопис розподіляється на монументальний, станковий і декоративний.

Монументальний живопис пов'язаний із відтворенням суспільного знайомого змісту, який втілюється у величній формі. Художньому образу деяких творів споріднена естетична категорія «піднесене».

Особливість монументального живопису полягає в тому, що він потребує ясності та лаконізму композиції, чітко та узагальнення малюнка, великих кольорових мас, особливого осмислення ракурсів і перспективи з урахуванням сприймання з великої відстані й під різним кутом зору. У рамках цих загальних вимог можлива велика різноманітність художніх рішень.

Монументальні живописні твори здебільшого пов’язані з архітектурою, але в той же час мають і самостійний суспільно значимий образний зміст. До них відносять: панно, розпис, мозаїку.

Станковий живопис об’єднує твори самостійного значення, не пов’язані із яким-небудь художнім ансамблем або суто утилітарними функціями. Він відрізняється найбільше широкими можливостями відтворення життя. Творам станкового живопису притаманна тонка, психологічно багатогранна характеристика образів і багатство нюансів форми.

Декоративний живопис (від.лат. «decorare» - прикрашати) пов'язаний з архітектурним ансамблем і призначений ( на відміну від монументального живопису) для оздоблення або підкреслення конструкцій і функцій споруди.

У XX столітті реалістичні традиції пейзажу тісно переплітаються впливом імпресіонізму і «модернізму». Одні майстри зберігають і розвивають реалістичні традиції другої половини XIX століття, інші – намагаються знайти більш стійкі риси