В 90-х роках 20 ст. ученими дослідниками проводиться значна робота щодо вивчення народної творчості, відродження забутих або занедбаних ремесел. У губерніях створюються відділи мистецтва і промислові кооперації в яких об'єднюються сільські і міські майстри, організовуються виставки, що сприяють підняттю престижу народної творчості.

На початку 20-х років створюється художньо-промислові школи в Києві, Харкові, Полтаві, Переяслові. З другої половини 20-х років на виставках разом з досвідченими майстрами активну учатсь бере молодь.

В 30-40 роках змінюються естетика, зміст і призначення виробів художніх промислів. Вони зазнають сильної ідеологізації, натиску влади. У виробах основна увага приділяється декору державно-політичного змісту, який витісняє традиційну естетику і практичність. Задана "зверху" тематика і геральдика, по суті, відривали промисли від народних традицій. Ця тенденція зберігалася в народному мистецтві довгі роки.

У 1934 році організована Українська художньо-промислова спілка, яка очолює артілі - кооперативні об'єднання художнього виробництва. У Дніпропетровську відкривається школа декоративного розпису. Активно й швидко розвивається народне мистецтво України в передвоєнний час.

В післявоєнний період відроджується художня обробка дерева, особливо в західних областях України. Відновлюється робота в артілі "Гуцульщина" в Косові, ім.Л.Українки у Львові, у Чернівецькій області, відкриваються училища деоративно-ужиткового мистецтва. В 1946 р. в Львові відкривається перший на Україні художній інститут (нині Львівська академія мистецтв). Наприкінці 50-х років художні артілі переорганізовуються у державні підприємства, які підпорядковуються Міністерству місцевої промисловості.

Народне мистецтво знаходить широке застосування в дизайнерських розробках у сфері побуту, праці, виробництва меблів, оформленні житла та виробничого середовища.

Сучасні майстри володіючи широким естетичним кругозором, достатньою професійною підготовкою, інтерпретує традиції народного мистецтва. Він здатний розв'язувати творче завдання комплексно, створювати художню цілісність, робити композицію насиченішою, виразною. Це підтверджують виставки професійних художників-майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. Експонати різноманітні за тематикою і призначенням. Одні з них мають ужитковий характер, а інші декоративний, але всі вони єдині, нерозривно зв'язані в аспекті народного і професійного мистецтва, сучасності і традицій.

Деревина – красивий і приємний загальнодоступний матеріал, який досить легко обробляється найпростішими інструментами. Вона тверда, міцна і пружна. Протягом багатьох віків людина, широко використовуючи для своїх потреб цей природний матеріал, поступово вивчила різноманітні породи дерев, їх властивості, набувала практичних навичок, відточувала майстерність. Прикладом глибокого знання властивостей деревини й засобів її обробки є українська народна архітектура, побутові та декоративні предмети з дерева. У музеях республіки зберігаються численні речі хатнього вжитку, оздоблені геометричними або рослинними орнаментами: скрині, столи, миски, різноманітний дерев'яний посуд, дошки для вибійки, форми для пряників, прачі, рубелі, частини ткацького верстака, а також сільськогосподарський реманент – ярма, візки тощо.

Ці пам’ятки народного мистецтва засвідчують тривалий історичний шлях розвитку народного різьблення протягом якого вироблялися специфічні риси творчості різьбярів України.

Твори українських народних різьбарів дореволюційного часу свідчать про те, що в окремих регіонах України побутували свої уставлені форми художнього різьблення, характерні тільки для усієї місцевості. Вироблені часом традиції народного різьблення з його локальними особливостями нині продовжують майстри Радянської України, твори яких відомі далеко за межами нашої країни.

З кожним роком на різних виставках народної творчості збільшується кількість експонованих творів тих, хто любить займатися у вільний час різьбленням по дереву. Більшість таких виробів привертає увагу красою форм, багатством орнаменту, вдало підібраною деревиною.

Перша зарубка, перший жолобок, зроблені людиною колись на дереві ножем чи сокирою, поклали початок практичному використанню деревини, розвитку художньої обробки дерева. Скісні, горизонтальні або перехресні лінії – позначки на дереві стали основою майбутнього орнаментального багатства в оздобленні дерев'яних виробів.

Початок розквіту своєрідного гуцульського різьблення припадає на другу половину ХІХ ст.. та на початок ХХ ст. Водночас помітились центри цього промислу: Косів і села Яворів, Річка, Брустури. Тут з давніх часів прикрашали вироби переважно контурним різьбленням, яке виконували ножем. Прикрашали в хатах бояки – сволоки, одвірки, двері, полиці, лави, скрині, ліжка, столи, шафи, знаряддя праці (ткацькі верстати, прядки), речі домашнього вжитку. Прикрашали музичні інструменти. Розвиткові різьблення сприяла та обставина, що Гуцульщина своєю самобутністю з кінця ХІХ ст. приваблює багатьох туристів. Виготовлення виробів для продажі поєднувалось з виготовленням виробів для себе.

Під впливом уподобань споживача ускладнюється техніка виконання виробів із деревини. Найвідомішим різьбярем що значно розвинув та вдосконалив техніку гуцульського “сухого” різьблення був Юрій Шкріб ляк (1822-1884) із с.Яворів Косівського р-ну Івано-Франківської області. Першим учителем у нього був батько-бондар і різьбяр.

Твори майстра Юрія Шкрібляка експонувалися на виставках у Коломиї, Кракові, Відні, Львові, Трієсті. Він створив композиційну схему, за якою вся декоративна площина розвивається на менші поля, де розміщуються візерунки. Шкрібляк був майстром дрібного, тонко виконаного різьблення. Основа його художньої творчості – традиції гуцульського різьбярського мистецтва.

На кінець ХІХ ст. припадає другий період розвитку художньої обробки дерева. Вдосконалюються мотиви плоского різьблення, вводиться інкрустація різноколірним деревом, рогом, керамікою, перламутром, металом, бісером. Збагачення виробів інкрустацією пов'язують із різьбярами-умільцями Марком Мегеданюком, Василем Девдюком.

М.Мегеданюк почав прикрашати вироби різноколірним фордюровим бісером В.Девдюк вводить інкрустацію різноколірним деревом, бісером, металом ,перламутром і полірування виробів. Він був викладачем, зробив великий внесок у підготовку молодого покоління майстрів різьбярів.

На цей перід припадає і творчість синів Юрія Шкрібляка – Василя, Миколи і Федора.

Третій період розвитку різьблення збігається з післявоєнним періодом, коли активно розвивається народне мистецтво Гуцульщини. У Косові відновлюється робота в артілі художнього промислу “Гуцульщина” з філіалами у селах