– охарактеризовані позиції бандури, як щипкового хордофону, спорідненого з європейськими та азійськими інструментами;

– проведені та проаналізовані технічно-виразові та конструктивно-виконавські паралелі бандури з іншими хордофонами.

Апробація результатів дослідження.

Матеріали роботи були апробовані у доповідях на студентських наукових конференціях Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника впродовж 2007 - 2010 років. Також опубліковані матеріали у збірнику „Еврика”: Н.Сковрон Арфа і бандура: конструктивні та виконавські паралелі (2007р.), Н.Євенко (Сковрон) Гітара і бандура: конструктивні та технічно-виконавські паралелі (2008р.), Н.Євенко Бандура в системі європейських хордофонів (2009р.).

Теоретичне та практичне значення магістерської роботи: результати дослідження і висновки роботи можуть бути використані у подальшій дослідницькій діяльності, у курсах інструментознавства, етноінструментознавства, історії української культури, історії виконавства на народних інструментах.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють увесь період від античних часів, коли складалися об’єктивні передумови створення для розвитку музичних інструментів, до початку ХХІ ст.

Серед географічних ареалів дослідження – регіони України із достатньо повноцінною збереженістю музичних інструментів, також вибірково територія країн Європи та Азії.

Структура роботи визначається головною метою і завданнями дослідження, змістом і характером порушених у роботі проблем. Робота має обсяг 104 сторінки і складається зі вступу; трьох розділів: «Хордофони в системах інструментознавчих класифікацій», «Національна специфіка струнного музичного інструментарію українців», «Бандура у паралелях з щипковими хордофонами Європи та Азії»; висновків, списку використаної літератури (72 позицій) та додатків (таблиці, ілюстрації, схеми).

Основний текст магістерської роботи становить 74 сторінки. Додатки вміщують ілюстративний матеріал (в тому числі у вигляді окремого слайд-шоу), що охоплює 62 зразка музичних інструментів (хордофонів), проаналізованих у даній роботі, також таблиці «Різновиди хордофонів та їх еволюція» та «Порівняльна таблиця бандури з темброво – спорідненими інструментами».

РОЗДІЛ 1. ХОРДОФОНИ В СИСТЕМАХ ІНСТРУМЕНТОЗНАВЧИХ КЛАСИФІКАЦІЙ

1.1 . Історія класифікацій музичних інструментів, місце в них хордофонів.

Термін «класифікація» означає (від лат. – розряд) розподіл предметів за спільними ознаками з утворенням певної системи класів даної сукупності предметів. Моделюючи до проблеми інструментознавства, можна сказати, що «класифікація музичних інструментів» – це визначення типу інструментів за спільними ознаками з утворенням певної логічної системи. Історія еволюції музичних інструментів – це одночасно й історія їх систематик та класифікацій. Із розвитком самого інструментарію й подальшим урізноманітненням у процесі еволюційного виокремлення з первіснообщинного ладу виникла неминуча природна потреба групування музичних інструментів, зведення їх до певної системи, яка б поліпшувала способи і принципи відбору інструментів для відповідної виконавської мети.

До проблеми класифікації музичних інструментів зверталося багато дослідників. Але не усі ці спроби були науковими і зручними для користування, оскільки не мали єдиних і логічних критеріїв поділу інструментів на відповідні групи. У різний період часу в кожного народу ці критерії відрізнялися. У сучасній науці всі історичні і нині існуючі класифікації музичних інструментів поділяють на: структурні та функційні.

Структурні – це ті, що систематизують музичні інструменти за принципом їх побудови, а функційні – це ті, що групують інструменти відповідно до функцій, виконуваної ними у музичному побуті [47]. Найдавнішою з систем класифікацій є давньокитайська. У Стародавньому Китаї головною ознакою поділу музичних інструментів на групи був матеріал, з якого виготовляли даний інструмент. Залежно від цього вони поділялися на вісім класів: кам'яні, металеві, бамбукові, дерев'яні, шкіряні, гарбузові, земляні (глиняні) і шовкові. Водночас, ця система класифікувала інструменти за джерелом звуку [54].

Однією з найдавніших азійсько-європейських класифікацій є система Боеція (VІ ст.), що була заснована на способі видобування звуків (інструменти ділились на щипкові, ударні і духові), та система Кассіадора (VІ ст.), за якою інструменти ділилися за способом звуковидобування із додатковим осмисленням особливостей кожної групи.

У класифікації Авіценни (ХІ ст.) відбувається подальша диференціація груп та розмежування інструментів на підгрупи .

Класифікація Ісидора із Севільї (560-640рр.) вперше висуває музично-структурний принцип групування, поміщаючи інструменти в:

а) гармонічну,

б) органічну (духову),

в) ритмічну групи.

Систематика Ґрохео (ХІІІ-ХІV ст.) поділяє музичні інструменти за ступенем витонченості музики, від структурного до функційного принципу систематизації [47].

В кінці ХVІст. – початку ХVІІ ст. (епоха Відродження) музикознавець М. Преторіус написав працю про музичні інструменти «Sintagma musicium» («Збірка музичних знань») 1596р., де поділяв інструменти лише на дві групи духові і ударні (фундаментальні та орнаментальні), тобто групує музичні інструменти за функцією в музиці. Причому до ударних відносилися і струнні інструменти. І хоча його поділ інструментів всередині груп групувався на науковому принципі – способі звуковидобування, у конкретному розташуванні інструментів, він також не досяг чіткості. Крім того, М.Преторіус часто ділив інструменти на фундаментальні і розважальні, тобто в залежності від характеру, структури і стилю виконуваної на них музики [55].

Аналогічний принцип групування застосовується і у класифікаціях М.Глінки та М.Римського-Корсакова. Також важливим є принцип класифікації за характером строю:

а) незмінна, змінна і відносно точна інтонація;

б) темперований, не темперований і відносно темперований стрій.

Ця класифікація не набула широкого використання у практиці.

У середині ХІХ ст. Ф.Геварт та Г.Берліоз запропонували систему поділу інструментів на струнні, духові та ударні. Автори намагались об’єднати оркестрову практику з видимими ознаками інструмента. Ця система досить зручна для оркестрів. Однак принцип поділу інструментів на групи в цій системі не достатньо логічний, тому, що струнні та духові згруповані за джерелом звуку, а ударні – за способом звуковидобування.

Першу наукову концепцію сучасної класифікації музичних інструментів в кінці ХІХ ст. (1880р.) сформулював куратор колекції музичних інструментів Брюсельської консерваторії В. Маійон, який видав