Досконалішим різновидом гусел є так звані шоломоподібні гусла, або гусла-псалтир, які виникли приблизно у ХІV–ХV ст. Вони більші за розміром, мають глибокий корпус з паралельними деками і збільшеною кількістю струн (від одинадцяти до тридцяти шести), переважно діатонічного, часом хроматичного звукоряду. Виконавець сидячи кладе гуслі торцем довгої сторони на коліна, а вершиною опирає до грудей. Струни защипуються пальцями обох рук. Звук видобувається щипком пальців і має чисте благородне звучання. З розширенням діапазону цей інструмент мав значно кращі можливості для виконання мелодій досить широкого діапазону і використовувався як для акомпанементу епічних творів (історичних пісень, балад, билин, дум), так і для супроводу кантів, псалмів та духовних пісень.

Гусла-ящик, гуслі-стіл – це якісно новий вид гусел, що мають понад 50 струн. Вони з'явилися у ХVІІ ст. і знайшли застосування в колі музикантів-професіоналів при царському дворі, у дворянських садибах [49].

Гуслі витіснилися з ужитку іншими українськими народними інструментами, наприклад кобзою та бандурою, які не тільки успадкували, але і розвинули на національному ґрунті традиції билинно-думного інструмента. Зокрема, бандура стала безпосередньою спадкоємицею гусел-псалтиря в конструктивних особливостях (розташування струн на корпусі), строї (діатонічний звукоряд) і функціональні традиції билинно-думної творчості.

У ХVІ- ХVІІ ст. століттях серед багатьох жанрів усної народної творчості минулого визначне місце займали українські думи. Вони складались як твори для сольного, вокально-інструментального виконання у супроводі кобзи, бандури або ліри. Музичний інструмент мав певний вплив на характер співу кобзарів і лірників. Великою пошаною користувалось кобзарство на Запорізькій Січі. Ряди кобзарів поповнювались козаками, вихідцями із селян, часто незрячими. З ліквідацією Запорізької Січі бандура зникає з військового, так і з придворного побуту і залишається інструментом мандрівних сліпих кобзарів, що об’єднувалися у музичні цехи, таким чином їхня діяльність була пов’язана із задоволенням громадських потреб у містах і селах, що передбачало обслуговування урочистих церемоній, парадів балів, родинних ритуалів. Разом з кобзами і бандурами постійним супутником українців був торбан, або панська бандура. Кобза, бандура і торбан детально будуть розглянуті в наступному підрозділі.

«Гудок». З давніх-давен на Україні побутував народний інструмент, який називали гудок, або смик. На фресках Софіївського собору збереглося зображення скомороха, який грає на плоскому грушовидному струнному інструменті з коротким грифом-шийкою. Струн на інструменті було три, і грали на них дугоподібним смичком. Мелодію грали лише на одній струні, але, торкаючись водночас двох інших струн, смичок викликав їх постійний (бурдоновий) акомпонимент. Грали на гудку, притискуючи корпус до грудей, а іноді тримали вертикально, спираючи його на коліно. Грали на гудках мандрівні музиканти, придворні скоморохи. Були різноманітні назви цього інструмента: гудочок, гудок, гудило, гудище. Гру на будь-якому струнному інструменті в давнину називали гудьбою. Один із найстаровинніших струнних інструментів східних слов'ян у середині ХVІІ століття зазнав великої трагедії [26]. Так, згідно з указом царя Олексія Михайловича [26], гудок та інші «бісівські інструменти», що створювались руками талановитих майстрів, відбирали у людей і спалювали. Намагання відродити гудок збіглися з часом поширення найдосконалішого із смичкових інструментів – скрипки. У кінці ХVІ початку ХVІІ ст. вона остаточно витіснила гудок.

«Скрипка» що набула своїх виконавських традицій і особливостей, певних інструментальних функцій, займає особливе місце в музичному житті українського народу. Вона є провідним інструментом в усіх різновидах народних інструментальних ансамблів та оркестрів, а також неперевершений сольний інструмент. Прототипом сучасної скрипки були західноєвропейська однострунна ліра, слов’янський гудок та польські мазанка та тесле [47]. Скрипка складається з трьох основних частин: корпуса, шийки та головки. Нижня дека корпуса виготовляється здебільшого з явора, а верхня з ялини. З’єднуються між собою обручами. Між деками всередині вставляється так звана «душка», яка позитивно впливає на якість звуку. На верхній деці ставиться «кобилка». Серед українського народу широко побутує окрім скрипки – басоля [24].

Наприкінці ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. в народі з’явився ще один інструмент – так звана «колісна ліра». Цей струнно-фрикційний інструмент відомий в Європі протягом багатьох років. У Х-ХІІ ст. вона заявила про себе урочистою музикою – це був придворний інструмент європейських королівських і панських палаців, який супроводжував танці. В Україні, на відміну від Європи, ліра є виразником однієї з найдуховніших, художньо найвишуканіших синтетичних (вокально-інструментознавчих) традицій: на цьому інструменті грали переважно сліпі старці, щоб заробляти на шматок хліба. У їхньому репертуарі були, головним чином, сумні, духовні пісні, канти, псалми, перейняті від кобзарів і бандуристів думи. Це зумовлено специфічним «гугнявим» тембром інструмента. Хоча у репертуарі лірників часом були й веселі, жартівливі, сатиричні пісні й танці.

Ліра складається з дерев’яного корпусу гітарної форми (загальна довжина – близько 450-600 мм, ширина – 280-300 мм), усередині якого закріплювалось натерте каніфоллю колесо, що крутилося за допомогою рукояті. Через отвір в деці воно висовувалось нагору, досягаючи струн, що примушувало їх звучати при обертанні колеса.

З розвитком ансамблевої музики в музичний побут України увійшов акомпонуючий інструмент