Це інструмент із грушеподібним корпусом та довгим грифом, як у торбана, корпус клеєний, з кількох видів деревини. Корпус із клена, дека з ялини, шийка грифа з явора, наклейку на підставку робили з чорного дерева або білих кісток. Звук, як і в кантелє, видобувається з допомогою плектра, а також защипують окремі струни пальцями правої руки або ударяють вказівним пальцем правої руки по всім струнам одночасно.

З початку ХХ ст. домру андріївського типу, широко використовують в оркестрах народних інструментів, а як сольний інструмент використовується рідше, хоча окремі виконавці віртуозно демонструють її широкі можливості. В Україні поширена чотириструна домра, що входить до оркестру народних інструментів. Зображення старовинної домри ХVІ – ХVІІ століть засвідчують про її використання в ансамблях з іншими інструментами. А це в свою чергу свідчило про професіоналізм виконавців, що уможливлювало колективну гру. З забороною мистецтва скоморохів в другій половині ХVІІ століття, поступово домрове музикування зникає. У різних народів до сьогодні побутують інструменти споріднені домрі: у Грузії – чунгурі, у Туркменії – дуатар.

І звичайно на зміну домрі, як її фольклорна паралель, приходить балалайка, яка стала „символом” російської музичної традиції. Історичне минуле її відноситься до першої половини ХVІІ ст. Способи гри були ідентичні, домрі. Завдяки дешевизні та простоті, балалайка стає найбільш розповсюдженим інструментом впродовж ХVІІІ століття. Удосконалення акустичних і технічних якостей, створення хроматичної темперації сприяло прилучення цього інструмента до письмової традиції, що в свою чергу робило балалайку академічним інструментом та відкривало можливості не тільки сольного, але й ансамблевого і оркестрового музикування на нових хроматичних балалайках. В оркестрі народних інструментів широко використовується сімейство балалайок, які відрізняються одна від одної розміром, строєм, тамбром, діапазоном та характером звучання. В кінці ХІХ – на початку ХХ століть саме хроматизація балалайки, дозволила утвердити нове явище – балалайкове, а надалі і балалайково-домрове сольне, ансамблеве та оркестрове мистецтво письмової традиції.

У 30-х роках ХХ ст. удосконалення народних інструментів отримує масовий характер. Саме активна технічна творчість, конструювання, удосконалення і створення масових інструментів сприяли їх загальнонародному інструментальному музикуванню на любительському рівні, а в пізніший період – їх академізацію.

На початку ХІХ ст. в Росії набуває популярності шестиструнна гітара, яка поступово витісняє балалайку, (як у свій час лютня - гітару) і її популярність різко знижується, але незважаючи на різні обставини балалайка збереглась до наших днів.

«Гітара» відноситься до напливових інструментів. Належить до грифових щипкових танбуровидних інструментів. Слово „гітара” запозичене від слова „кіфара”, що означало струнний музичний інструмент стародавніх греків. Відомо, що струнні щипкові інструменти мали гриф і складали сімейство лютневих. Першим еволюційним кроком в удосконаленні конструкції гітари була поява резонаторного корпусу, а саме нижньої і верхньої деки і двох обідків, що їх з’єднують (ІІІ – ІV ст. н.е., Китай). Гітара складається з нижньої і верхньої деки, з’єднаної по боках обичайками, і грифа з розміщених на ньому струнах. Гриф гітари має зазвичай 19 ладів. Найдавніші зображення гітари відносять до ІІ ст. н. е. [43]. Існувало її 2 різновиди: мавританська (грали за допомогою пальців і плектра, металеві струни, звук різкий) і латинська (грали пальцями, м’яке звучання, жильні струни). Остання була більш близькою попередницею сучасної класичної гітари. Використання гітари зводилось до ролі акомпануючого інструмента, а також зустрічаються згадки про її включення в ансамблеве музикування.

В українській культурі можна виділити такі критерії приналежності народних музичних інструментів до певних традицій: історико-побутовий, функціональний, часовий, територіальний (загальнонаціональний, регіональний, локальний), соціальний, професійний та масовий [47].

На відповідність інструментарію певній сфері його побутування неабияк впливають: форми функціонування, характер етнічного походження, конструктивні і виконавські ознаки, форма, стрій, спосіб гри, вид і сфера виробництва, автохтонність або привнесеність, спосіб і місце виготовлення й поширення, матеріал виготовлення, відмінні ознаки майстрової школи, сутність застосування фабричних музичних інструментів в традиції і навпаки. Отже, народні музичні інструменти в запропонованій системі критеріїв, займають усі позиції, а саме: давні народні музичні інструменти, традиція яких до нас не дійшла (домра, певною мірою балалайка), і новітні, що несуть чужорідний елемент у нашу автохтонну культуру власного місцевого стилю й репертуару (гармоніка, мандоліна, гітара та інші). Остатні повинні бути категорично відкинуті і розглядатися як явища не автохтонні, а напливові. Характеризуючи функціонування, ареали поширення та стан збереженості традиційних народних інструментів в різних регіонах України, можна зробити висновок, що найкраще збережений і найчисельніший інструментарій уражений синдромом напливовості. Необхідно розрізняти щонайменше два рівні засвоєння напливових явищ в традиції: а) на рівні рецепції (“вростання”) та б) паралельного поруч з автохтонним або ж самостійного, що не терпить жодного впливу місцевих традицій та функціонування [47].

Наприклад традиційне (сільське) середовище виступає тут консервантом архаїчного автохтонного інтонаційно-звукового ідеалу, а нетрадиційне (міське) – акумулятором новітніх, напливових інтонацій і звучань [33]. Природна, вивірена традицією схильність кожного народу до певного типу інструментарію, жанрово-класифікаційних структурних побудов народних музичних інструментів та виконавських комплексів їх звукового відтворення в сучасному художньому процесі піддається стильовим трансформаціям, пов?язаним, як з природним згасанням традиції, так і з