Є інструменти, традиція гри на яких еволюціонувала, трансформувалася на новосучасних українських теренах упродовж віків в іншу, споріднену собі (гудок – народна скрипка; гуслі – цимбали, кобиз, лютня) і звучання яких суперечить національному звукоідеалові українців. Тому визначальними чинниками належності цих народних музичних інструментів до певної традиції є часовий, територіальний і соціальний фактори.

В українському музичному інструментарії є багато зразків інструментів (кобза…), котрі своєю появою зобов’язані саме талантові народу, що втілив у цих творіннях свій багатий музичний волевияв, конструктивну доцільність, глибоке проникнення в природу матеріалу, дизайн і вірність національним традиціям. Це так звані – автохтонні музичні інструменти.

Автохтонний (від грец. Autoxewv – місцевий, корінний) означає належний за походженням до даної землі, території. Інакше кажучи, той, хто тут народився. Цей термін характеризує не окремий інструмент, а інструмент як вид. Яскравим прикладом автохтонних українських інструментів є кобза і бандура [54].

Окреслюючи рівень розуміння традиції як явища автентичного дозволяє перейти до усвідомлення поняття автохтонності традиції (середовища), яке в ділянці традиційної музичної культури споріднюється з критеріями “національної своєрідності”, “національного характеру” й “національного колориту”, а в сучасній етноорганології дедалі послідовніше розглядається в рамках поняття етнічного звукоідеалу традиції.

Автентичний у перекладі з грец. означає справжній, безпосередній винуватець, тобто такий, що має первозданний вигляд. Цей термін використовують стосовно певного конкретного інструмента, коли зазначають, що він відповідає первісним зразкам, зберігає непорушною народну традицію.

Ідентифікуючи народні музичні інструменти будь-кого народу, можна керуватися трьома факторами: часу, простору і суспільним фактором [54]. Згідно з фактором часу до народних музичних інструментів ми відносимо ті, що протягом певного історичного періоду використовувалися даним народом, виготовлялися і вдосконалювалися його майстрами і, найголовніше, набули специфічного національного репертуару. За фактором простору інструменти поділяються на загальнонаціональні і регіональні. Наприклад, до загальнонаціонального інструментарію в Україні належать кобза, бандура, скрипка, басоля, колісна ліра, та ін. Прикладом регіональних є цимбали.

Важливе місце в об'єктивній ідентифікації національного народного інструментарію посідає суспільний фактор. Оскільки в цьому питанні думки музикознавців розходяться, і, зокрема, дехто з фольклористів до народного інструментарію відносить лише самобутні сільські інструменти. Розуміючи, що сьогодні далеко не кожен філософ однозначно сформулює концепцію національного, та всі вони будуть одностайними в думці про те, що частину цього національного складає культура кожної верстви суспільства, в тому числі і ту частку, якою є народне мистецтво. Адже в кожній верстві населення були свої традиційні інструменти, що використовувалися і в сфері народної музики. Серед дворянства були поширенні столоподібні гуслі і торбан, серед духовенства – гуслі-псалтир і столоподібні гуслі. Для козацької старшини вважалося престижним грати на торбані та супроводжувати кобзарський репертуар [54].

Народний музичний інструментарій – це галузь одночасно духовної і матеріальної культур. На початкових стадіях розвитку людини, коли музичні інструменти були органічною і невід’ємною часткою виробничого побуту (збиральництва, мисливства) вони виконували здебільшого комунікативну функції. У міру вичленування з первісного суспільства, еволюції та поширення, народні музичні інструменти в традиціях різних народів, серед різних соціальних верств, на різних історичних етапах, за різних побутових умов набували надто різних функційних ознак.

Побутування мандоліни та гітари переважно в інтелігентних середовищах слід кваліфікувати як явище пізнє і малохарактерне для традиційної сфери народного інструменталізму. Балалайку, мандоліну та гітару можна розглядати як напливові субкультури, що руйнують автохтонний субетнічний звукоідеал українців. А такі інструменти, як «контрагусла», угорські народні цитри чи варто залічувати до традиційних, адже ні сталої традиції побутування, ні традиційного репертуару, ні стабільного закріплення за собою сфер функціонування серед автохтонів вони не мають. [46].

Отже, можна зробити висновок про те, музика завжди супроводжувала комплекс ритуальних дій. Люди вірили що музика захищає від нечистої сили, поганого сну. А із зникненням багатьох специфічних жанрів народно-інструментальної музики (тобто календарно-обрядових, ритуальних, родинно-побутових) поступово відмирають і адекватні їм функції народних музичних інструментів. Вживання їх в умовах функціонально невластивого їм середовища (на сцені) негативно відбиваються на характерові виконуваної музики, призводить до звуження рамок їх функціонування, заміни природних функцій суто розважальними, пізнавальними і танцювальними. Занепадають цілі пласти інструментальної культури: виробничі, пастуші, лісорубські й календарно-обрядові сигнальні награвання; військові сигнали і марші; розгорнуті цілі полотна-дум й цілі інструментальні поеми. Так вирізнившись з первісного синкретизму, будучи невід’ємною частиною виробничого побуту (мисливства, …) й виконуючи при цьому головно комунікативні функції, традиційний музичний інструментарій на території сучасної України еволюціонував і розвивався, але стало зберігав здатність до відтворення звукоідеалу, притаманного традиційній ментальності українців.

На більшій частині території України навіть найсучасніша й найближча до вторинно-академічних форм культури народно-танцювальна традиція в побутово-функціонувальному розумінні практично припинила вже своє існування. (Колись по всій території України переважала скрипкова, як сольна, так і ансамблева з іншими – басом, цимбалами).

Скрипка, колісна ліра, цимбали були невід’ємною складовою частиною різних ритуалів, що супроводжують людину від народження до смерті. Під час молитов у побутових умовах (у хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу кантів, псальм та інших духовних піснеспівів використовували кобзу, бандуру, колісну ліру, гуслі та торбан.

2.2. Кобза-бандура, як національний інструмент українців.

Народний музичний інструментарій України дуже багатий і різноманітний, і є яскравою сторінкою історії українського народу. Вони виявляють багатство його душі, творчу вдачу, свідчать про високу матеріальну і духовну культуру. Та музичним символом та гордістю України у світі є кобза-бандура, з якими