Про походження слова "бандура" існує дуже багато версій. Одні пов’язують це із інструментом пандора, який був відомий ще в ІІІ ст. до нашої ери в Римі, Африці та Асирії. Деякі вважають, що "бандура" видозмінилася від "тунбур" (зараз "дамбура") – це національний інструмент арабів. В Західній Європі були згадки про "мондоре" (Франція, ХІІ ст.), "бандурію" (Іспанія), "пандоре" (Італія) маючи на увазі, що пандора і бандурія – це один і той самий інструмент. Тож можна зробити висновок, що назва дуже древня, а точні відомості про її походження загубилися в давнині.

Кобза-бандура належить до струнно-щипкових інструментів, який існував у східних слов’ян ще в докиївську добу. Про це свідчать історичні пам’ятки стародавньої культури (літературні і графічні), фрески Києво-Софіївського собору (1037 рік).

У контексті української культури доцільним є розглядати давню кобзу, яка була загальнодоступним інструментом (від ХV – ХVІІІст.), і новітню кобзу, яка народилася і сформувалася поза іноетнічними впливами в Україні (автохтонна), як національний інструмент билинно-думної традиції (від друг. пол. ХVІІІст.).

Починаючи з ХVІ ст. літературні та іконописні джерела засвідчують побутування на території України струнних музичних інструментів, що звалися кобзами. Яка поруч із бандурою і лірою, використовувалася сліпими мандрівними музикантами, а в кінці ХVІІІ – ХІХ ст. носіями кобзарського мистецтва були старці, злидарі, сліпці-бандуристи. У своїй біографії кобза і бандура мають дві яскраво виражені стадії, межею між якими стала середина ХVІІІ ст. Так сталося, що впродовж усієї історії цих інструментів обидві ці назви часто переходили на один і той же інструмент, а з кінця ХІХ і до кінця ХХ століть фігурували як синонімічні. Це зумовлено не лише певною зовнішньою схожістю кобзи і бандури, а й спорідненістю цих інструментів: обидва інструменти лютнеподібні, струнні, щипкові і, що особливо важливо, мають спільну суспільно-культурну функцію. Кобзи першої стадії, тобто давні (до середини ХVІІІ ст.) були типовими лютнеподібними інструментами. Судячи з фрагментарних історичних і літературних джерел, кобзи мали різноманітну форму і конструкцію, вимагали прийомів гри, від залежності музичного призначення. Давня кобза мала спочатку довгу вузьку ручку з нав'язаними ладами, невеликий видовжений корпус, який був овальним та видовбленим з верби, груші, горіха чи іншого дерева. Спочатку він мав майже симетричну, а із збільшенням струн асиметричну форму. Струн у кобзи було три-чотири (бунти), а приструнків не було зовсім. Серед цих інструментів з’являються і такі, що мали поруч з ладовим грифом струни на корпусі. В них і втілено ідею майбутнього акомпонуючого інструмента, на якому не перебирають струни, а щипком видобувають звуки з певних струн, не притискуючи їх. Так, звільнившись згодом від ладів на грифі, цей інструмент стане оригінальним національним витвором українського народу, на якому супроводжуватимуть свої пісні та думи легендарні кобзарі, відображаючи історичні реалії ХV – ХVІІст., страждання українських полонених у татаро-турецькій неволі, перемоги козаків. Думи не лише демонструють народне бачення історії, але й утілюють ідеали, які впродовж століть підтримували ідею національної незалежності.

З часом ручка (гриф) у кобзи стала широкою і короткою, лади зникали, корпус збільшувався став круглим, збільшилася кількість струн до шести, з’явилися і приструнки – від двох до восьми. Відтоді кобза стала подібною до народної бандури. Автохтонна українська кобза, яка в другій половині ХVІІІ ст. замістила давню – це принципово відмінний інструмент, що є витвором українського народу, її зразком вважається кобза О.Вересая. Це і є перехід у нову стадію в історії кобзи і бандури, яка розпочинається з другої половини ХVІІІ ст.

Поява приструнків відкрила новий етап у встановленні і розвитку українських автохтонних інструментів, які не мають аналогів у світовій музичній культурі. З виникненням приструнків закінчується біографія давньої української кобзи. Її місце займе нова, на якій кобзар грає не лише притискуючи струни на грифі, як це робиться на традиційних лютнеподібних інструментах і як це було під час гри на давній кобзі, а і водночас видобуваючи звуки щипком з постійно відкритих приструнків подібно до гри на гуслях. Цей інструмент заявив про себе принципово відмінною будовою, строєм і способом гри.

Незважаючи на зовнішню подібність, бандура й кобза є цілком різними інструментами, як за походженням, так і за способом гри. Деякі дослідники вважають, що більш досконала бандура витіснила кобзу. Довгий час в українському інструментознавстві панував погляд, що кобза-бандура – це один і той самий інструмент, котрий внаслідок «обростання приструнками» перетворився в сучасну модернову бандуру (праці Г.Хоткевича, В.Ємця, Ф.Лаврова, А.Омельченка) [46].

Однак, в дослідженнях Г.Хоткевича, на противагу положенням російського музикознавця, теоретика О.Фамінцина, який стверджував запозичення назви бандури українцями, ми знаходимо висновки автора про те, що „бандура є чисто український винахід” [49]. Процес еволюції призвів до збільшення кількості струн, округлення корпусу, скорочення грифу за рахунок його розширення. На думку Г.Хоткевича „національним інструментом бандура стала завдяки винаходу українцями приструнків – коротких струн на корпусі, що зробило її інструментом, якому немає аналога в жодного народу”. [41].

Разом з кобзами і бандурами постійним супутником українців є і торбан, або панська бандура. У середні віки в Європі був відомий лютнеподібний інструмент з двоповерховою головкою грифа. На нижньому поверсі головки кріпилися за допомогою дерев'яних кілків струни, що проходили над грифом, на вищому – струни, що вільно проходили поруч з грифом. Корпус його був глибоким,