овальним, склеєним з клепок, подібно до лютні. У ХVІІІ ст. в Польщі на Україні, а пізніше в Росії з’явився інструмент, який називався торбан, який не мав широкого розповсюдження і національного підґрунтя. Є різні припущення щодо походження інструменту. Одні вважають, що пріоритет у винаході торбана належить італійцям, від яких через Польщу він потрапив на Україну. Інші стверджують, що торбан народився на Україні внаслідок творчого поєднання конструктивних елементів лютні і бандури. Він вирізнявся тим, що його гриф був значно ширшим, без ладів і мав більшу кількість струн. До того ж частина струн, як у бандури, містилася на корпусі. Щоб видобути звук певної висоти, музикант не притискав струни до грифа, а лише вибірково видобував м’які звуки щипком пальців з певної жильної струни, тобто принцип гри такий як і на бандурі, але характер музики інший, бо торбан має глибокий корпус. Торбан побутував переважно в шляхетних маєтках, оскільки був доступним не кожному. На ньому грали придворні музиканти, шляхетські дівчата, які виконували величальні пісні, романси, пісні-думи; представники козацької старшини також полюбляли акомпанувати на ньому кобзарський репертуар: історичні пісні, думи.
Торбан мав елегантну, вишукану форму, вимагав складних прийомів гри і був доступним лише для аристократичних салонів, козацької старшини. Цей інструмент мав цілком конкретне місце в українській музичній культурі. Він був засобом участі в народній музиці не тільки української козацької старшини, але і дворянства та інтелігенції. Він був вагомим чинником творення національної музичної культури. Можливо, це було головною причиною, що цей інструмент, який часто називали «панською бандурою», наприкінці ХІХ ст. вибув з ужитку. І сьогодні, на жаль, мало де можна побачити цей інструмент, адже він залишається музейним експонатом. На сучасному етапі починає відроджуватися гра на цьому інструменті завдяки діяльності Струсівської школи (Київщина), де навчають гри на торбані та старосвітських бандурах.
У ХVІ ст. кобзарство було поширене на Запорізькій Січі, і користувалося великою пошаною. В той час сформувався тип музиканта-воїна, який виконував різні історичні пісні. Бандура була популярною серед козацьких старшин. Користувалася попитом при царських дворах Петра І. З ХVІІ ст. бандура вийшла з ужитку вищих верств і стала мандрівним інструментом. Мандрівні бандуристи в основному були незрячими, тому і бандури у них були легкими і простими, щоб легко було з ними подорожувати. Економічне і політичне безправ'я кобзарів привело до необхідності створення фахових об'єднань – цехів, братств. В цей час відбувається формування професійної культури і основних виконавських шкіл, які функціонували на певних територіальних губерніях, тому, у бандуристів утворилися певні регіональні традиції – чернігівська, полтавська, харківська школи, які відрізнялися одна від одної формою і строєм інструментів, манерою їх тримання, способом гри і репертуарними особливостями.
Бандура з виникненням професійних об’єднань, почала набувати свого розвитку. Великим поштовхом до вдосконалення бандури був 12 – археологічний з'їзд у Харкові 1902р., де було запропоновано Г.Хоткевичем об’єднати бандуру у дуети, тріо, а також з іншими інструментами. Тоді вперше бандурна музика була представлена у формі ансамблю, який створити було неймовірно важко. Тому, що бандури були різними, бандуристи з різних регіонів, з різним діапазоном і строєм інструментів.
Бандуру тримають вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всіх струнах обома руками. Цей спосіб гри називають харківським, на відміну від звичного сьогодні чернігівського бандура розвернена ліворуч, ліва рука грає тільки на басах, а права – тільки на приструнках, Чернігівський спосіб гри не був властивий виконавству кобзарів стародавніх часів – він є пізнішим i походить від зрячих аматорiв – бандуристів. Цей спосіб також пов'язаний із хроматизацiєю бандури київського типу, яка зробила неможливою гру на приструнках лівою рукою.
Бандура складається з корпусу, деки, грифу, підструнників та струн (баси на грифі і приструнки на деці). Кількість струн бандури у різні часи варіювалася від 15 до 64, а зараз сягає і 70-ти. Конструкція інструмента досить складна. Натягнуті струни дають велике навантаження на корпус. Переломлення струн також дає навантаження – на верхню деку. Все це в комплексі утворює специфічну акустику бандури. Звук розподіляється по всьому інструменту в найнесподіваніших місцях за законами, досі до кінця не вивченими і не впорядкованими. Таким чином виникає багатство бандурних обертонів. Через особливий механізм утворення звуку бандура є унікальною серед всіх інших інструментів.
Раніше інструменти виготовлялися індивідуально. Кожен бандурист традиційно виготовляв її сам під себе – корпус робив під свою статуру, щоби було зручно грати. Ці бандури бували грушоподібні, тобто мали гриф по центру. Виготовлялися інструменти повністю з дерева – верби чи осокору. Пізніше дорогі інструменти стало модно робити з явора – хвилястого клена, з якого в Європі робилися майстрові скрипки. Струни робили з волових жил. Вони були налаштовані лише в одній тональності.
Ця тональна одноманітність сприяла тому, що дуже багато майстрів працювало над модернізацією бандури. Перші експерименти хроматизації харківського типу бандури вирішуються Г.Хоткевичем на теоретичному і практичному рівнях: створення „поваленого”, „пересувного” поріжка. За кресленнями Г.Хоткевича бандури харківського типу виготовлялись майстром С.Снєгірьовим. Продовжувачем справи Г.Хоткевича став його учень Л. Гайдамака, який наприкінці 20-х років створив оркестрову сім’ю бандур (пікколо, прима, бас), що уможливлювало їх ансамблеве використання. Над удосконаленням хроматичної бандури конструкції Г.Хоткевича в кінці 50-х років працював П.Г. Іванов (додав струни-півтони). Шляхи хроматизації бандури розглядали ще і такі майстри як Корнієвський, Кропивницький, В.Тузиченко у 30-х р., І.Скляр (1946-1959).